З обкладинки диска дивиться на нас сам Васль Стус. А всередині лист, підписаний рукою самого поета, зі штампом каральної установи, що забороняла йому писати і відібрала у нього життя.
Режисер і виконавець літературної композиції, відомий актор Олександр Биструшкін, розповів, що «використав епістолярний спадок поета з книги «Листи до сина» і наговорив понад дві години текстів, а скорочувати рука не піднімалась. Тож я звернувся до поетового сина Дмитра, який допоміг мені вибрати найважливіше».
Дмитро Стус зазначив: «Листи...» – це програма формування людини, громадянина, патріота України».
Олександр Биструшкін та Дмитро Стус мають намір подарувати наклад диску київським школам. Допоміг видати диск Віталій Кличко.
Життя коротке
Один з листів Василя Стуса на обкладинці компакт-диску Василь Стус – письменник, публіцист і правозахисник – народився 6 січня 1938 року у селі Рахнівка на Вінниччині.
Батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися у місто Сталіно (нині Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Ще через рік (1940) забрали туди своїх дітей.
Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь Стус вступив на історико-літературний факультет Педагогічного інституту м. Сталіно.
Закінчивши 1959 року навчання з червоним дипломом, три місяці Стус вчителював у селі Таужня Кіровоградскої області, по тому два роки служив в армії.
Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів і переклав близько сотні їхніх віршів. Ці переклади були згодом конфісковані і втрачені. У 1959 опублікував свої перші вірші.
Навчаючись в аспірантурі Інституту літератури Академії наук УРСР, Стус підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки.
Василь Стус належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
4 вересня 1965 року, під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, у кінотеатрі «Україна» у Києві, Стус підвівся і відкрито висловив свою позицію. Разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо він закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції.
Це був, по суті, перший громадсько-політичний протест проти масових політичних репресій у Радянському Союзі у повоєнний час.
За участь у цій акції Василя Стуса відрахували з аспірантури, а в подальшому КДБ вже не спускало з поета очей.
Замість Нобілевської премії – смерть
На початку вересня 1972 Київський обласний суд звинуватив Стуса в «антирадянській агітації й пропаганді» й засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Покарання Василь Стус відбував у мордовських і магаданських таборах. Восени 1979 р. Стус повернувся до Києва, де приєднався до Гельсінкської спілки захисту прав людини.
У травні 1980 його знову заарештували, визнали особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засудили до 10 років примусових робіт та до 5 років заслання.
Стус карався у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області.
Історія цього останнього підрозділу ГУЛАГу така: від 1 березня 1980 по 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів, 8 з яких загинули.
Серед них члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий –5 травня 1984 року, Юрій Литвин 5 вересня цього ж року, Валерій Марченко –7 жовтня того ж року, і через рік – Василь Стус.
Стисла хронологія подій така.
У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами Стуса на рік кинули у камеру-одиночку.
У1985 році, відомий письменник Бьоль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури.
28 серпня 1985 Стуса відправили у карцер за те, що, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари.
На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
Поет помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року – у карцері.
Досі немає єдиної версії щодо причин смерті поета.
Колишній політв’язень Василь Овсієнко, який теж карався у Кучино, переконаний, що це «був наказ Кремля: не допустити, щоб Василь Стус став лауреатом Нобелівської премії».
(Київ – Прага)
Режисер і виконавець літературної композиції, відомий актор Олександр Биструшкін, розповів, що «використав епістолярний спадок поета з книги «Листи до сина» і наговорив понад дві години текстів, а скорочувати рука не піднімалась. Тож я звернувся до поетового сина Дмитра, який допоміг мені вибрати найважливіше».
Дмитро Стус зазначив: «Листи...» – це програма формування людини, громадянина, патріота України».
Олександр Биструшкін та Дмитро Стус мають намір подарувати наклад диску київським школам. Допоміг видати диск Віталій Кличко.
Життя коротке
Батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися у місто Сталіно (нині Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Ще через рік (1940) забрали туди своїх дітей.
Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь Стус вступив на історико-літературний факультет Педагогічного інституту м. Сталіно.
Закінчивши 1959 року навчання з червоним дипломом, три місяці Стус вчителював у селі Таужня Кіровоградскої області, по тому два роки служив в армії.
Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів і переклав близько сотні їхніх віршів. Ці переклади були згодом конфісковані і втрачені. У 1959 опублікував свої перші вірші.
Навчаючись в аспірантурі Інституту літератури Академії наук УРСР, Стус підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки.
Василь Стус належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
4 вересня 1965 року, під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, у кінотеатрі «Україна» у Києві, Стус підвівся і відкрито висловив свою позицію. Разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо він закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції.
Це був, по суті, перший громадсько-політичний протест проти масових політичних репресій у Радянському Союзі у повоєнний час.
За участь у цій акції Василя Стуса відрахували з аспірантури, а в подальшому КДБ вже не спускало з поета очей.
Замість Нобілевської премії – смерть
На початку вересня 1972 Київський обласний суд звинуватив Стуса в «антирадянській агітації й пропаганді» й засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Покарання Василь Стус відбував у мордовських і магаданських таборах. Восени 1979 р. Стус повернувся до Києва, де приєднався до Гельсінкської спілки захисту прав людини.
У травні 1980 його знову заарештували, визнали особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засудили до 10 років примусових робіт та до 5 років заслання.
Стус карався у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області.
Історія цього останнього підрозділу ГУЛАГу така: від 1 березня 1980 по 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів, 8 з яких загинули.
Серед них члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий –5 травня 1984 року, Юрій Литвин 5 вересня цього ж року, Валерій Марченко –7 жовтня того ж року, і через рік – Василь Стус.
Стисла хронологія подій така.
У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами Стуса на рік кинули у камеру-одиночку.
У1985 році, відомий письменник Бьоль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури.
28 серпня 1985 Стуса відправили у карцер за те, що, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари.
На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
Поет помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року – у карцері.
Досі немає єдиної версії щодо причин смерті поета.
Колишній політв’язень Василь Овсієнко, який теж карався у Кучино, переконаний, що це «був наказ Кремля: не допустити, щоб Василь Стус став лауреатом Нобелівської премії».
(Київ – Прага)
