Напевно, про це краще скажуть дослідження і викладки сухої «цифірі». Для мене ж найкращою ілюстрацією в цьому плані є особисті зустрічі. Так склалося, що найближчим часом зустрів двох митців. Вони різні. Й водночас схожі. Аж ніяк не «лузери», вічні невдахи, що десь за чаркою кави розслаблено мріють про майбутні творчі прориви. Ну, який, скажіть на милість, «лузер», Сашко Положинський? Так-так, той, котрий лідер гурту «Тартак», від котрого шаленіють стадіони й створюються фан-клуби від Чопу до Луганська. Але... «На телебаченні нас тепер практично не побачиш, – спокійно каже Положик, підтиснувши ногу на стільці в подільському кафе «Бочка». – З концертами теж стало сутужніше. Але нічого...» Нічого то воно нічого, але чому ж так? Адже мова не про колектив-одноденку, не про гурт із ультра-елітарною, приступною лише дрібці просунутих снобів музикою. «Тартак» здатен заводити (і заводить) своєю енергетикою мільйони. І мав би звучати – ні, не з кожної праски, – але таки на центральних телеканалах і радіостанціях. Але там можна побачити й почути що завгодно, але не, скажімо, кліп «Тартака» й Андрія Підлужного «Не кажучи нікому». Присвячений, до речі, боротьбі Української повстанської армії, за визнання якої вже скільки років на політичному Олімпі точаться кволі й безплідні балачки. Один цей кліп міг би зробити більше, ніж купа бездарних промов, закликів до «примирення» й тупуватих «акцій» із ламанням різнокольорових прапорів об не менш тупуваті лоби. Але, схоже, саме після цієї пісні й почалися потроху звужуватися горизонти для «Тартака»... Хоча, звісно, ситуація значно складніша й системніша, яку Положинський оцінює короткою фразою: «Ми втратили інформаційний простір». В цьому контексті під словом «ми» мається на увазі, звісно ж, не музичний гурт. Йдеться про державу Україна, яка «йде в Європу», «робить демократичний вибір» і ще багато чого.
«Діагноз»
Тим часом, її митцям, цим «нервам суспільства», незатишно в себе вдома. «А що тут робити?», – перепитує Мирослав Слабошпицький, режисер, чия короткометражна стрічка «Діагноз» представляла цьогоріч Україну на 59-му Міжнародному кінофестивалі в Берліні. До речі, цікава деталь: за останні шість років український фільм вперше змагався за статуетку «Золотого Ведмедя» на Берлінале. Так, наразі не здобув окремої нагороди, але пробився до участі в конкурсній програмі, репрезентованої 18-ма повнометражними і 11-ма короткометражними стрічками, відібраними із 6 тисяч, надісланих із усього світу. Успіх? Безперечно. Тим більше, якщо врахувати, що пробивався Мирослав на кінофест абсолютно самотужки, без жодної підтримки держави – ані матеріальної, ані хоча б моральної.
Фільм, попри все, помітили. Ні, не в Україні, де чиновницький офіціоз із цього приводу голосно промовчав. Ще до початку кінофесту в Берліні його директор Дітер Косслік сказав, що «Діагноз» – видатний фільм, який відкриває західному глядачеві щось нове, зокрема, розповідає про проблеми СНІДУ в Україні, за динамікою розповсюдження якого Україна попереду всієї Європи... Вже після завершення Берлінале «Діагноз» побував у Тампере, Римі, Альгарве, Торуні, поїде у Грецію, Британію й США. Поза тим, сам Слабошпицький їде до російського Санкт-Петербурга, де останні шість років живе й працює. «Український кінематограф ледь животіє, гальмований чиновниками всіх мастей, – невесело зазначає Мирослав. – А в Україні йде «Тарас Бульба» московського режисера Бортка. Так, всі розуміють, що Бортко зробив і з Гоголя, і з Тараса, і з козаків загалом щось трохи «не те», але при цьому несуть свої 3-5 доларів до кас кінотеатрів, а в кінцевому рахунку – до скарбнички російського кінематографу, надпотужного й без українських добровільних «вливань». А ми продовжуємо дискутувати «про культуру».
Ну таке ось. Справді, діагноз. А от хто мусить змінити ситуацію на краще? Президент, міністр культури, «незалежні фонди» з не менш «незалежними» грантами, так звані націонал-демократичні сили, котрі, якщо вірити біл-бордам, вже «20 років тримають слово», водночас наглухо забуваючи про діло? Не знаю. Але щось у державі Україна мінятися мусить. Якщо вона, звісно, є.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
«Діагноз»
Тим часом, її митцям, цим «нервам суспільства», незатишно в себе вдома. «А що тут робити?», – перепитує Мирослав Слабошпицький, режисер, чия короткометражна стрічка «Діагноз» представляла цьогоріч Україну на 59-му Міжнародному кінофестивалі в Берліні. До речі, цікава деталь: за останні шість років український фільм вперше змагався за статуетку «Золотого Ведмедя» на Берлінале. Так, наразі не здобув окремої нагороди, але пробився до участі в конкурсній програмі, репрезентованої 18-ма повнометражними і 11-ма короткометражними стрічками, відібраними із 6 тисяч, надісланих із усього світу. Успіх? Безперечно. Тим більше, якщо врахувати, що пробивався Мирослав на кінофест абсолютно самотужки, без жодної підтримки держави – ані матеріальної, ані хоча б моральної.
Фільм, попри все, помітили. Ні, не в Україні, де чиновницький офіціоз із цього приводу голосно промовчав. Ще до початку кінофесту в Берліні його директор Дітер Косслік сказав, що «Діагноз» – видатний фільм, який відкриває західному глядачеві щось нове, зокрема, розповідає про проблеми СНІДУ в Україні, за динамікою розповсюдження якого Україна попереду всієї Європи... Вже після завершення Берлінале «Діагноз» побував у Тампере, Римі, Альгарве, Торуні, поїде у Грецію, Британію й США. Поза тим, сам Слабошпицький їде до російського Санкт-Петербурга, де останні шість років живе й працює. «Український кінематограф ледь животіє, гальмований чиновниками всіх мастей, – невесело зазначає Мирослав. – А в Україні йде «Тарас Бульба» московського режисера Бортка. Так, всі розуміють, що Бортко зробив і з Гоголя, і з Тараса, і з козаків загалом щось трохи «не те», але при цьому несуть свої 3-5 доларів до кас кінотеатрів, а в кінцевому рахунку – до скарбнички російського кінематографу, надпотужного й без українських добровільних «вливань». А ми продовжуємо дискутувати «про культуру».
Ну таке ось. Справді, діагноз. А от хто мусить змінити ситуацію на краще? Президент, міністр культури, «незалежні фонди» з не менш «незалежними» грантами, так звані націонал-демократичні сили, котрі, якщо вірити біл-бордам, вже «20 років тримають слово», водночас наглухо забуваючи про діло? Не знаю. Але щось у державі Україна мінятися мусить. Якщо вона, звісно, є.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
