Більшість львівських ЗМІ - або злинді, або «джинса»
Політична заангажованість і проплачені матеріали («джинса») стали звичним явищем для регіональної преси. Під час кризи, коли відчутно скоротилося фінансування місцевої преси, журналісти у такий спосіб намагаються «прогодуватися», розповідає місцева кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук.
Із публікацій, телепрограм і новин одразу зрозуміло, на кого працює той чи інший канал, інтернет-сайт чи газета, словом, хто заплатив за інформацію.
За гроші оприлюднюється будь-який наклеп чи відверта брехня, перекручуються факти, маніпулюється думкою. Найзапекліша інформаційна війна у львівських ЗМІ триває довкола майбутніх місцевих виборів.
Причиною відсутності об’єктивності у регіональних ЗМІ політолог Юрій Шведа називає той факт, що журналістика нині перебуває в умовах виживання. «А відповідно, ЗМІ не можуть бути об’єктивними, звідси і заангажованість, відсутність правдивої інформації, тому що просто намагаються якось вижити».
У Львові, по суті, нерозвинений рекламний ринок, область загалом відстає за усіма економічними показниками, помітно скоротились інвестиції. Підприємництво в регіоні зведене до рівня дрібної торгівлі, представники якої не зацікавлені у розвитку ЗМІ, а вдаються до їхніх послуг лише тоді, коли не можуть самостійно вирішити власні проблеми.
Власники повністю контролюють редакційну політику
115 місце (зі 195 можливих) у рейтингу свободи слова - для України цілком заслужений результат, вважає медіа-експерт Наталія Лігачова. Від вільного слова, яке було у 2005 році, практично нічого не лишилося. І якщо до помаранчевої революції телевізійники отримували вказівку «як і про що писати» з президентської канцелярії, то сьогодні вони відпрацьовують гроші власників-товстосумів. А багатоголосся думок, що наразі є на різних телеканалах – результат не демократичного розвитку медіа, а лише того, що в олігархів зараз не збігаються політичні інтереси. І якщо телевізійні магнати зроблять ставку на одного фаворита виборів - канали зразу почнуть співати йому осанну. «Цивілізовані стосунки між олігархами, власниками ЗМІ та редакційними колективами не склалися. Власники повністю контролюють редакційну політику. І, нажаль, ми це бачимо і в ефірі дуже великих загальнонаціональних каналів. Профспілки журналістів слабкі, випадки подання до суду на журналістів не скорочуються, а журналісти не відстоюють свої права (не подають до суду), коли їм не надають інформацію або на них тиснуть... Дуже багато медійних законів, які пропонуються ВРУ не приймає. Зокрема, і стосовно прозорості медіа-власності».
В Україні зі свободою слова не все гаразд, погодився у коментарі Радіо Свобода ведучий програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV Андрій Куликов. І основну причину цього Андрій Куликов вбачає у діях власників медіа. На його думку, вони розбещують, купують журналістів. Водночас телеведучий не вважає становище українських медіа безнадійним. «Шанс в України є завжди і ми не раз доводили, що можемо ним скористатися. Але щойно ми доводимо світу й самим собі, що ми здатні – опускаємо руки, заспокоюємося і передоручаючи свої обов’язки тим, хто на нашу думку здатен їх виконувати. А практика доводить, що потрібно працювати й працювати».
Росія й Україна розвивають моделі ЗМІ по схожому сценарію
Росія у світовому рейтингу свободи слова посідає значно нижче місце ніж Україна, 174. Як констатує московський кореспондент Віталій Портников, ЗМІ України та Росії розвиваються за досить схожим сценарієм. У сусідній державі під час президентства Бориса Єльцина пресу взяли під контроль олігархи. І тоді, у 90-х роках, впливові магнати (такі як Березовський та Гусинський) були серйозними опонентами один до одного. Завдяки цьому росіянам здавалося, що медіа незалежні. Але згодом російські олігархи домовилися з Кремлем. «В Росії від незалежних ЗМІ початку 90-х років перейшли до ЗМІ контрольованих олігархами. І росіянам тоді здавалося, що це незалежна преса, бо олігархи були досить серйозними опонентами один одного. А після того, як олігархи домовилися з владою, яка витіснила незгодних олігархів за межі російсько-політичного поля – ЗМІ фактично стали державними, навіть ті, які залишилися в приватних руках, за виключенням кількох друкованих видань. А в Україні ситуація йшла від контролю держави ЗМІ до контролю олігархами, які сьогодні контролюють ці ЗМІ, фактично продовжуючи досить складні взаємини між собою. І ми бачимо, що ці ЗМІ якраз і уособлюють певні кланові олігархічні інтереси. Українці продовжують вважати, що це і є свобода слова. Однак ЗМІ просто дбають про свій прибуток і авторитет у суспільстві, а не про те, щоб виконувати волю власника. І саме тому українські й російські ЗМІ не відповідають стандартам свободи слова, які в цивілізованому світі вважають прийнятними».
«Ми повинні цю оцінку трактувати як засторогу»
Не можна оцінювати рівень свободи слова в України, орієнтуючись на закордонні, достатньо формальні, рейтинги, зазначає журналіст інтернет-видання «Українська правда» Сергій Лещенко. «Не можна сказати, що ситуація є поганою. В кіоску з пресою ми можемо знайти все різноманіття друкованих видань. Всі партії можуть купувати місце під політичну рекламу в газеті, на радіо чи на телебаченні, тому кожен реалізується в рамках існуючого бюджету і своєю стратегією медіа-активності. Інша справа – вплив медіа на суспільство за останні роки зупинився, тому що навіть в часи Кучми були публікації, які збурювали суспільну думку і міняли щось в підході влади до своєї роботи».
Зі свого боку, журналіст, заступник голови профільного комітету Верховної Ради Андрій Шевченко не погоджується із висновками «Freedom House». На його думку, правозахисники занизили місце України. Але розслаблятися журналістам не варто. «Ми є країною, в якій свобода слова перемогла. Інша справа, що ця перемога не є остаточною і, нажаль, не виглядає незворотною. Ми повинні цю оцінку трактувати як засторогу того, що ті зміни, які відбулися на користь свободи слова вони не є незворотними і зберігається ризик повернення назад. І причиною цього є і ситуація з джинсою (матеріалами на замовлення), відсутністю в Україні суспільного мовлення, і не роздержавленою пресою. Свобода слова – це не варення, яке можна закатати в банку і брати звідти по ложечці, коли треба. Свобода слова - це те, що потрібно стверджувати і підтверджувати щороку й щомісяця. Ми є країна, в якій свобода слова перемогла, Після президентських виборів, оскільки стане менше політичної напруги, то я думаю, що це дасть можливість і журналістиці розвиватися вільніше. Я дуже сподіваюся, що після президентських виборів Україна стане країною суспільного мовлення і країною без бюджетної преси».
Лідерами світового рейтингу свободи слова є, на думку «Freedom House», Ісландія, Фінляндія та Норвегія. А замикають його Туркменістан та Північна Корея (195 сходинка).
Політична заангажованість і проплачені матеріали («джинса») стали звичним явищем для регіональної преси. Під час кризи, коли відчутно скоротилося фінансування місцевої преси, журналісти у такий спосіб намагаються «прогодуватися», розповідає місцева кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук.
Із публікацій, телепрограм і новин одразу зрозуміло, на кого працює той чи інший канал, інтернет-сайт чи газета, словом, хто заплатив за інформацію.
За гроші оприлюднюється будь-який наклеп чи відверта брехня, перекручуються факти, маніпулюється думкою. Найзапекліша інформаційна війна у львівських ЗМІ триває довкола майбутніх місцевих виборів.
Причиною відсутності об’єктивності у регіональних ЗМІ політолог Юрій Шведа називає той факт, що журналістика нині перебуває в умовах виживання. «А відповідно, ЗМІ не можуть бути об’єктивними, звідси і заангажованість, відсутність правдивої інформації, тому що просто намагаються якось вижити».
У Львові, по суті, нерозвинений рекламний ринок, область загалом відстає за усіма економічними показниками, помітно скоротились інвестиції. Підприємництво в регіоні зведене до рівня дрібної торгівлі, представники якої не зацікавлені у розвитку ЗМІ, а вдаються до їхніх послуг лише тоді, коли не можуть самостійно вирішити власні проблеми.
Власники повністю контролюють редакційну політику
115 місце (зі 195 можливих) у рейтингу свободи слова - для України цілком заслужений результат, вважає медіа-експерт Наталія Лігачова. Від вільного слова, яке було у 2005 році, практично нічого не лишилося. І якщо до помаранчевої революції телевізійники отримували вказівку «як і про що писати» з президентської канцелярії, то сьогодні вони відпрацьовують гроші власників-товстосумів. А багатоголосся думок, що наразі є на різних телеканалах – результат не демократичного розвитку медіа, а лише того, що в олігархів зараз не збігаються політичні інтереси. І якщо телевізійні магнати зроблять ставку на одного фаворита виборів - канали зразу почнуть співати йому осанну. «Цивілізовані стосунки між олігархами, власниками ЗМІ та редакційними колективами не склалися. Власники повністю контролюють редакційну політику. І, нажаль, ми це бачимо і в ефірі дуже великих загальнонаціональних каналів. Профспілки журналістів слабкі, випадки подання до суду на журналістів не скорочуються, а журналісти не відстоюють свої права (не подають до суду), коли їм не надають інформацію або на них тиснуть... Дуже багато медійних законів, які пропонуються ВРУ не приймає. Зокрема, і стосовно прозорості медіа-власності».
В Україні зі свободою слова не все гаразд, погодився у коментарі Радіо Свобода ведучий програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV Андрій Куликов. І основну причину цього Андрій Куликов вбачає у діях власників медіа. На його думку, вони розбещують, купують журналістів. Водночас телеведучий не вважає становище українських медіа безнадійним. «Шанс в України є завжди і ми не раз доводили, що можемо ним скористатися. Але щойно ми доводимо світу й самим собі, що ми здатні – опускаємо руки, заспокоюємося і передоручаючи свої обов’язки тим, хто на нашу думку здатен їх виконувати. А практика доводить, що потрібно працювати й працювати».
Росія й Україна розвивають моделі ЗМІ по схожому сценарію
Росія у світовому рейтингу свободи слова посідає значно нижче місце ніж Україна, 174. Як констатує московський кореспондент Віталій Портников, ЗМІ України та Росії розвиваються за досить схожим сценарієм. У сусідній державі під час президентства Бориса Єльцина пресу взяли під контроль олігархи. І тоді, у 90-х роках, впливові магнати (такі як Березовський та Гусинський) були серйозними опонентами один до одного. Завдяки цьому росіянам здавалося, що медіа незалежні. Але згодом російські олігархи домовилися з Кремлем. «В Росії від незалежних ЗМІ початку 90-х років перейшли до ЗМІ контрольованих олігархами. І росіянам тоді здавалося, що це незалежна преса, бо олігархи були досить серйозними опонентами один одного. А після того, як олігархи домовилися з владою, яка витіснила незгодних олігархів за межі російсько-політичного поля – ЗМІ фактично стали державними, навіть ті, які залишилися в приватних руках, за виключенням кількох друкованих видань. А в Україні ситуація йшла від контролю держави ЗМІ до контролю олігархами, які сьогодні контролюють ці ЗМІ, фактично продовжуючи досить складні взаємини між собою. І ми бачимо, що ці ЗМІ якраз і уособлюють певні кланові олігархічні інтереси. Українці продовжують вважати, що це і є свобода слова. Однак ЗМІ просто дбають про свій прибуток і авторитет у суспільстві, а не про те, щоб виконувати волю власника. І саме тому українські й російські ЗМІ не відповідають стандартам свободи слова, які в цивілізованому світі вважають прийнятними».
«Ми повинні цю оцінку трактувати як засторогу»
Не можна оцінювати рівень свободи слова в України, орієнтуючись на закордонні, достатньо формальні, рейтинги, зазначає журналіст інтернет-видання «Українська правда» Сергій Лещенко. «Не можна сказати, що ситуація є поганою. В кіоску з пресою ми можемо знайти все різноманіття друкованих видань. Всі партії можуть купувати місце під політичну рекламу в газеті, на радіо чи на телебаченні, тому кожен реалізується в рамках існуючого бюджету і своєю стратегією медіа-активності. Інша справа – вплив медіа на суспільство за останні роки зупинився, тому що навіть в часи Кучми були публікації, які збурювали суспільну думку і міняли щось в підході влади до своєї роботи».
Зі свого боку, журналіст, заступник голови профільного комітету Верховної Ради Андрій Шевченко не погоджується із висновками «Freedom House». На його думку, правозахисники занизили місце України. Але розслаблятися журналістам не варто. «Ми є країною, в якій свобода слова перемогла. Інша справа, що ця перемога не є остаточною і, нажаль, не виглядає незворотною. Ми повинні цю оцінку трактувати як засторогу того, що ті зміни, які відбулися на користь свободи слова вони не є незворотними і зберігається ризик повернення назад. І причиною цього є і ситуація з джинсою (матеріалами на замовлення), відсутністю в Україні суспільного мовлення, і не роздержавленою пресою. Свобода слова – це не варення, яке можна закатати в банку і брати звідти по ложечці, коли треба. Свобода слова - це те, що потрібно стверджувати і підтверджувати щороку й щомісяця. Ми є країна, в якій свобода слова перемогла, Після президентських виборів, оскільки стане менше політичної напруги, то я думаю, що це дасть можливість і журналістиці розвиватися вільніше. Я дуже сподіваюся, що після президентських виборів Україна стане країною суспільного мовлення і країною без бюджетної преси».
Лідерами світового рейтингу свободи слова є, на думку «Freedom House», Ісландія, Фінляндія та Норвегія. А замикають його Туркменістан та Північна Корея (195 сходинка).
| Чи довіряєте Ви українській пресі? | |
 | Олена, менеджер: Доля брехні, напевно, все одно є. Та й будь-який матеріал журналіста проходить через головного редактора. |
 | Павло Петрович, пенсіонер: Багато несправедливої інформації сьогодні подається, тому я не довіряю усьому написаному чи сказаному. Журналісти не можуть, мабуть, відкрити правду, бо завтра залишаться без роботи. |
 | Антоніна Павлівна, пенсіонер: Я довіряю, але не усім, адже багато фактів перекручують. Багато журналістів самі підштовхують опонентів на відповідь. Правда, як на мене, преса - більш завуальована. |
 | Володимир, інженер: У кожному матеріалі ЗМІ є частка правда й частка неправди. |
 | Кіра, студентка: Я думаю, що журналісти подають нам правду, але правда теж буває різною й невідомо чия то правда. Хочеш – не хочеш, але доводиться вірити. |
