Цей приклад продемонстрував міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко, який 12 травня подав до Верховної Ради України заяву про звільнення. Підставою для такої політичної відповідальності стали серйозні публічні звинувачення на його адресу в негідній поведінці під час перебування в аеропорту Франкфурта-на-Майні та наступний міжнародний скандал, що заплямував репутацію України.
Залишення посади чиновником, на адресу якого лунають публічні звинувачення, є доброю манерою захисту державних інтересів у країнах з демократичною культурою. Однак досі українські політики і державні керманичі практично ухилялися від політичної відповідальності, які б скандали довкола них не розгорялися. Пригадуються публічні звинувачення на адресу міністра оборони України Олександра Кузьмука за збитий 4 жовтня 2001 року українською ракетою пасажирський літак ТУ-154 – тоді міністр продовжив обіймати міністерське крісло. Публічні й масові звинувачення на адресу Президента Леоніда Кучми у замовленні вбивства журналіста Гонгадзе теж не обернулися політичною відповідальністю, хоч ганьба на весь світ була. Що не говори – далека більшість українських політиків ще під цивілізованих політичних традицій.
Україно-німецький скандал з присмаком алкоголю
Бійка сп’янілого українського міністра з німецькими поліцейськими в аеропорту Франкфурту-на-Майні спершу відобразилася на шпальтах німецького жовтого видання «Bild», після чого викликала низку публікацій і повідомлень як у Європі, так і в Україні. За інформацією німців, український міністр разом із сином був знятий з авіарейсу компанії «Люфтганза» до Сеула через стан сильного алкогольного сп’яніння. Після чого стався конфлікт з місцевими правоохоронцями, і українські правопорушники були затримані.
Українські медіа, на відміну від Німеччини, висвітлили подію з п’яним міністром як курйоз, звичний для українського політичного цирку. Відтак, журналісти не загострювали увагу на шкоді від інциденту для міжнародного іміджу України.
Однак ще гірші події для репутації України сталися пізніше, в результаті подальшої розкрутки інциденту. Недостатнє розуміння українською стороною всієї серйозності ситуації та відсутність досвіду роботи з закордонними засобами масової інформації спричинили реакцію українського МВС у кращих радянських традиціях. Офіційна Україна заявила, що бійки не було, міністр не був сп’янілим, було непорозуміння і фактично журналісти німецького видання «Bild» все придумали в гонитві за сенсацією.
Заперечення ганебного інциденту з боку України спричинило додаткове обурення німецьких журналістів, які заходилися з новою силою доводити свою правоту. Розпочався справжній інформаційний конфлікт між офіційною Україною та німецькими медіа, який катастрофічно невигідний для міжнародного іміджу України. За наслідками цей конфлікт навіть гірший, ніж інцидент міністра з правоохоронцями в аеропорту.
Відстоюючи своє, німецькі засоби масової інформації оприлюднили звіт франкфуртської поліції міністру внутрішніх справ Німеччини Вольфґанґу Шойбле. Відтак до преси потрапили додаткові неприємні подробиці про те, як Юрій Луценко називав німецьких правоохоронців «нацистськими свинями» тощо. Тепер Україна спливла в негативному світлі в ЗМІ майже по всьому світу. Конфлікт смакували не лише більшість європейських медіа, а й навіть австралійські та китайські. Чим далі буде розкручуватися конфлікт, тим болючішими будуть його наслідки для України. Інцидент з Юрієм Луценко «дорого коштує країні – репутації Української держави, репутації уряду, репутації міністра», справедливо висловився Президент України Віктор Ющенко.
Суб’єктивні чинники негативного міжнародного іміджу України
На превеликий жаль, на сьогодні міжнародний авторитет України не в ціні. Окрім того, що сама держава не має і не реалізує жодної цілісної програми формування свого іміджу за кордоном, його ще систематично псують українські керманичі.
Після Помаранчевої революції багато спостерігачів очікували, що нові державні керівники своїм особистим позитивним іміджем витягнуть й імідж країни. Однак за минулі чотири роки поки що все навпаки. Нескінченні політичні сварки, недалекоглядність, корисливість та ситуативна амбіційність сформувала терпляче-негативне ставлення іноземних політичних кіл до теперішніх українських політиків. Українська державна «еліта» фактично є головним суб’єктивним чинником погіршення міжнародного іміджу України. І випадок з Юрієм Луценком лише підтвердження цього.
Погодьтеся, який може бути імідж у країни, якщо її Президент дозволяє собі публічно обізвати невправного технічного працівника своєї служби «молдованином»? А молдовська діаспора в Україні сильно образилася, і справа ледь не набула характеру міжнародного інциденту!
А звичка голови Української держави запізнюватися на зустрічі навіть найвищого рівня вже просто бісить європейських політиків. Так, тривалий час у брюссельських кабінетах обурювалися тому, як 19 березня цього року Віктор Ющенко запізнився на зустріч з президентом Європейської народної партії Вільфредом Мартенсом і приїхав до її закінчення.
Європейські політичні кола згадують ще один прояв поганого тону у виконанні українського високопосадовця, коли Прем’єр-міністр Віктор Янукович вирішив покрасуватися в 2007 році в Парламентській Асамблеї Ради Європи в дорогих туфлях зі страусової шкіри. Подібні вияви показової розкоші в Європі сприймаються як шокуючий mauvais ton.
Довго і російські, й українські ЗМІ пережовували ганебну для України ситуацію, коли Володимир Путін обізвав Віктора Ющенка «мазуриком», а Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко при цьому аж ніяк не захищала честь українського Президента і своєї держави, а просто мовчки посміхалася. Хто ж буде поважати таку державу?
Крім того, Україну в світі ще пам’ятають як країну, колишній Прем’єр якої Павло Лазаренко відсиджує строк у США за відмивання грошей і корупцію, а Президент якої Леонід Кучма був обвинувачений у замовному вбивстві журналіста і утисках демократії, однак так і не поніс відповідальності.
Пригадуєте, як угрудні 2000 року видання Washington Post писало, що Захід має поводитися з Кучмою, як із представником нижчої касти? Як українського Президента на Празькому саміті НАТО в 2001 році відсадили від керівників США і Великобританії, спеціально змінивши місце України за французьким алфавітом?
На жаль, Україна має дуже важкий іміджевий спадок. І сучасні її керманичі всупереч всім оптимістичним очікуванням його лише погіршують. Відтак, у цілях національної безпеки було б добре захистити імідж України від негативного впливу українських політиків.
Іміджева нацбезпека
Міжнародний імідж країни є одним із головних нематеріальних активів держави, який забезпечує її конкурентоздатність у міжнародному співтоваристві. Тому лише торік Росія витратила на міжнародні іміджеві потреби 300 мільйонів доларів, США – 1,5 мільярда доларів, Китай – 6,5 мільярдів. Україна – лише 10 мільйонів доларів.
Імідж державних керівників є однією зі складових комплексного іміджу країни, адже вони є символами-особами, через яких країна представлена в міжнародному співтоваристві та в інформаційному просторі. Тому кожен інцидент, який завдає шкоди персональному іміджу державного керівника має сприйматися як загроза інформаційній і національній безпеці держави.
Зрозуміла справа, що в умовах кризи Україна не здатна виділяти кошти на свій імідж, однак, принаймні, навчити українських політиків і державних представників виглядати пристойно – це під силу і не потребує значних фінансових вливань.
Справа полягає не в проходженні спеціальних курсів ділового етикету для політичної «еліти» і не в умінні красиво одягатися, красуватися і говорити. Справа в необхідності змінити свідомість українських лідерів, зробити їм щеплення людяності та підвищити їхню культуру, навчити їх сприймати владу як служіння, а не як привілеї.
Інакше українські політики так і будуть залишатися на рівні, головними ознаками якого буде прагнення виділитися за будь-яку ціну, одягти найдорожчий костюмчик, принизити ближнього і добряче випити горілки. А ганьба і в майбутньому буде невід‘ємним елементом міжнародного іміджу України.
Однак хочеться вірити (хоча, може, ця віра і дещо наївна), що гіркий досвід Луценка і його політична відповідальність за інцидент в аеропорту Франкфурта-на-Майні змусить десятки і сотні як чинних, так і майбутніх політиків і державників уже зараз подивитися на себе уважно в дзеркало й замислитися: «А чи не стану я ганьбою для України?»
(Київ – Прага)
Олексій Толкачов – президент Європейської Асоціації Українців, голова Громадського комітету національної безпеки України.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Залишення посади чиновником, на адресу якого лунають публічні звинувачення, є доброю манерою захисту державних інтересів у країнах з демократичною культурою. Однак досі українські політики і державні керманичі практично ухилялися від політичної відповідальності, які б скандали довкола них не розгорялися. Пригадуються публічні звинувачення на адресу міністра оборони України Олександра Кузьмука за збитий 4 жовтня 2001 року українською ракетою пасажирський літак ТУ-154 – тоді міністр продовжив обіймати міністерське крісло. Публічні й масові звинувачення на адресу Президента Леоніда Кучми у замовленні вбивства журналіста Гонгадзе теж не обернулися політичною відповідальністю, хоч ганьба на весь світ була. Що не говори – далека більшість українських політиків ще під цивілізованих політичних традицій.
Україно-німецький скандал з присмаком алкоголю
Бійка сп’янілого українського міністра з німецькими поліцейськими в аеропорту Франкфурту-на-Майні спершу відобразилася на шпальтах німецького жовтого видання «Bild», після чого викликала низку публікацій і повідомлень як у Європі, так і в Україні. За інформацією німців, український міністр разом із сином був знятий з авіарейсу компанії «Люфтганза» до Сеула через стан сильного алкогольного сп’яніння. Після чого стався конфлікт з місцевими правоохоронцями, і українські правопорушники були затримані.
Українські медіа, на відміну від Німеччини, висвітлили подію з п’яним міністром як курйоз, звичний для українського політичного цирку. Відтак, журналісти не загострювали увагу на шкоді від інциденту для міжнародного іміджу України.
Однак ще гірші події для репутації України сталися пізніше, в результаті подальшої розкрутки інциденту. Недостатнє розуміння українською стороною всієї серйозності ситуації та відсутність досвіду роботи з закордонними засобами масової інформації спричинили реакцію українського МВС у кращих радянських традиціях. Офіційна Україна заявила, що бійки не було, міністр не був сп’янілим, було непорозуміння і фактично журналісти німецького видання «Bild» все придумали в гонитві за сенсацією.
Заперечення ганебного інциденту з боку України спричинило додаткове обурення німецьких журналістів, які заходилися з новою силою доводити свою правоту. Розпочався справжній інформаційний конфлікт між офіційною Україною та німецькими медіа, який катастрофічно невигідний для міжнародного іміджу України. За наслідками цей конфлікт навіть гірший, ніж інцидент міністра з правоохоронцями в аеропорту.
Відстоюючи своє, німецькі засоби масової інформації оприлюднили звіт франкфуртської поліції міністру внутрішніх справ Німеччини Вольфґанґу Шойбле. Відтак до преси потрапили додаткові неприємні подробиці про те, як Юрій Луценко називав німецьких правоохоронців «нацистськими свинями» тощо. Тепер Україна спливла в негативному світлі в ЗМІ майже по всьому світу. Конфлікт смакували не лише більшість європейських медіа, а й навіть австралійські та китайські. Чим далі буде розкручуватися конфлікт, тим болючішими будуть його наслідки для України. Інцидент з Юрієм Луценко «дорого коштує країні – репутації Української держави, репутації уряду, репутації міністра», справедливо висловився Президент України Віктор Ющенко.
Суб’єктивні чинники негативного міжнародного іміджу України
На превеликий жаль, на сьогодні міжнародний авторитет України не в ціні. Окрім того, що сама держава не має і не реалізує жодної цілісної програми формування свого іміджу за кордоном, його ще систематично псують українські керманичі.
Після Помаранчевої революції багато спостерігачів очікували, що нові державні керівники своїм особистим позитивним іміджем витягнуть й імідж країни. Однак за минулі чотири роки поки що все навпаки. Нескінченні політичні сварки, недалекоглядність, корисливість та ситуативна амбіційність сформувала терпляче-негативне ставлення іноземних політичних кіл до теперішніх українських політиків. Українська державна «еліта» фактично є головним суб’єктивним чинником погіршення міжнародного іміджу України. І випадок з Юрієм Луценком лише підтвердження цього.
Погодьтеся, який може бути імідж у країни, якщо її Президент дозволяє собі публічно обізвати невправного технічного працівника своєї служби «молдованином»? А молдовська діаспора в Україні сильно образилася, і справа ледь не набула характеру міжнародного інциденту!
А звичка голови Української держави запізнюватися на зустрічі навіть найвищого рівня вже просто бісить європейських політиків. Так, тривалий час у брюссельських кабінетах обурювалися тому, як 19 березня цього року Віктор Ющенко запізнився на зустріч з президентом Європейської народної партії Вільфредом Мартенсом і приїхав до її закінчення.
Європейські політичні кола згадують ще один прояв поганого тону у виконанні українського високопосадовця, коли Прем’єр-міністр Віктор Янукович вирішив покрасуватися в 2007 році в Парламентській Асамблеї Ради Європи в дорогих туфлях зі страусової шкіри. Подібні вияви показової розкоші в Європі сприймаються як шокуючий mauvais ton.
Довго і російські, й українські ЗМІ пережовували ганебну для України ситуацію, коли Володимир Путін обізвав Віктора Ющенка «мазуриком», а Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко при цьому аж ніяк не захищала честь українського Президента і своєї держави, а просто мовчки посміхалася. Хто ж буде поважати таку державу?
Крім того, Україну в світі ще пам’ятають як країну, колишній Прем’єр якої Павло Лазаренко відсиджує строк у США за відмивання грошей і корупцію, а Президент якої Леонід Кучма був обвинувачений у замовному вбивстві журналіста і утисках демократії, однак так і не поніс відповідальності.
Пригадуєте, як угрудні 2000 року видання Washington Post писало, що Захід має поводитися з Кучмою, як із представником нижчої касти? Як українського Президента на Празькому саміті НАТО в 2001 році відсадили від керівників США і Великобританії, спеціально змінивши місце України за французьким алфавітом?
На жаль, Україна має дуже важкий іміджевий спадок. І сучасні її керманичі всупереч всім оптимістичним очікуванням його лише погіршують. Відтак, у цілях національної безпеки було б добре захистити імідж України від негативного впливу українських політиків.
Іміджева нацбезпека
Міжнародний імідж країни є одним із головних нематеріальних активів держави, який забезпечує її конкурентоздатність у міжнародному співтоваристві. Тому лише торік Росія витратила на міжнародні іміджеві потреби 300 мільйонів доларів, США – 1,5 мільярда доларів, Китай – 6,5 мільярдів. Україна – лише 10 мільйонів доларів.
Імідж державних керівників є однією зі складових комплексного іміджу країни, адже вони є символами-особами, через яких країна представлена в міжнародному співтоваристві та в інформаційному просторі. Тому кожен інцидент, який завдає шкоди персональному іміджу державного керівника має сприйматися як загроза інформаційній і національній безпеці держави.
Зрозуміла справа, що в умовах кризи Україна не здатна виділяти кошти на свій імідж, однак, принаймні, навчити українських політиків і державних представників виглядати пристойно – це під силу і не потребує значних фінансових вливань.
Справа полягає не в проходженні спеціальних курсів ділового етикету для політичної «еліти» і не в умінні красиво одягатися, красуватися і говорити. Справа в необхідності змінити свідомість українських лідерів, зробити їм щеплення людяності та підвищити їхню культуру, навчити їх сприймати владу як служіння, а не як привілеї.
Інакше українські політики так і будуть залишатися на рівні, головними ознаками якого буде прагнення виділитися за будь-яку ціну, одягти найдорожчий костюмчик, принизити ближнього і добряче випити горілки. А ганьба і в майбутньому буде невід‘ємним елементом міжнародного іміджу України.
Однак хочеться вірити (хоча, може, ця віра і дещо наївна), що гіркий досвід Луценка і його політична відповідальність за інцидент в аеропорту Франкфурта-на-Майні змусить десятки і сотні як чинних, так і майбутніх політиків і державників уже зараз подивитися на себе уважно в дзеркало й замислитися: «А чи не стану я ганьбою для України?»
(Київ – Прага)
Олексій Толкачов – президент Європейської Асоціації Українців, голова Громадського комітету національної безпеки України.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
