Що впадає в очі: чимало з учасників цих структур почали займатися громадсько-політичною діяльністю вперше, втративши роботу, полишивши свій розорений бізнес чи відмовившись від спокуси додаткового заробітку у вільний час, щоб віддати цей час загальній справі.
Обходять здебільшого увагою ЗМІ – якщо не йдеться про такі скандальні рухи, як «Проти всіх» чи «Третя республіка» – й цілі цих об’єднань. А тим часом ідеться про пошуки не просто свого місця в процесах на рівні населених пунктів, а про виведення своєрідної «формули зальних змін» в Україні за активної участі громадянського суспільства. І такої формули, яка б унеможливила як сваволю влади, так і прорив до командних вершин новітніх претендентів на роль авторитарних вождів держави.
Нові громадські організації виходять на арену
На відміну від 2004 року, коли ціла мережа громадських організацій і рухів об’єдналася (координуючи свої дії, але не маючи єдиного центру) навколо «помаранчевих» політичних сил, сьогодні абсолютна більшість структур громадянського суспільства з великою недовірою ставиться до всього так званого «політичного класу» України. На думку речників громадських організацій, сучасні політики не здатні консолідуватися за будь-яких обставин, а це становить колосальну небезпеку для країни. На першому плані для політикуму вибори, розподіл владних повноважень та бюджетного «пирога». Влада при цьому розглядається лише як безмежні можливості й привілеї. А от інтереси країни для політикуму України – на останніх місцях; при цьому тій невеликій частині політиків, яким не байдужа доля країни, її особистий інтелектуальний рівень не дозволяє зробити щось справді корисне, і все складається традиційно: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди».
Ба більше: представники нових громадських організацій стверджують, що жоден із провідних політиків не прагне вивести Україну із кризи: замість реальних, перевірених досвідом та історією антикризових заходів, чинна українська влада намагається набрати якомога більше іноземних кредитів і посилити податковий тиск. А такі заходи можуть лише відтермінувати тяжку ситуацію. Експерти з числа громадських активістів вважають, що колапс економіки й обмеженість зовнішніх кредитних ресурсів призведуть до дефолту України, а масове зубожіння населення обернеться соціальним вибухом, який матиме безпрецедентні масштаби.
Соціальний бунт може вилитися в погроми, хаос, громадянську війну, розквіт сепаратизму, – але, у разі якщо в країні знайдуться достатньо впливові й енергійні сили, об’єктивно зумовлена народна революція може одержати конструктивний характер – привести до усунення старих політичних еліт, до ухвалення принципово нової Конституції та ініціації потужних модернізаційних процесів в Україні. А відтак робиться висновок, що місія відповідальних громадян полягає в тому, щоб дати належні відповіді на виклики кризової доби, створити широку мережу організацій громадянського суспільства, бо ж якщо необхідне народовладдя в дії, то слід реалізувати його.
Ось такі загальні – слід сказати, вельми радикальні – оцінки чинної ситуації можна легко знайти в інтернеті на різноманітних форумах та на популярних сайтах. А ще – почути на зібраннях нових громадських організацій. Щодо ставлення до влади і до олігархічного капіталізму значних розбіжностей між малими підприємцями та лікарями, студентами та інженерами Сходу і Заходу країни немає. А от щодо методів дій і цілей змін – тут існує різноголосся.
Частина учасників громадських рухів хоче на їхній основі створити нові політичні партії: мовляв, ці партії будуть несхожими на своїх попередників, вони базуватимуться на структури громадянського суспільства, а не висловлюватимуть інтереси певних кланів. Адже у європейських країнах так і є – взяти хоча б соціал-демократію з її цілою купою організацій-супутників й ідейно близьких, але самостійних структур: від профспілок і мереж самоосвіти до кооперативів й об’єднань власників квартир. Їхні опоненти заперечують: за відсутності в Україні сильного громадянського суспільства, незалежного профспілкового руху та фінансування успішних партій з державного бюджету процес партійного будівництва знову рушить на манівці, нові партії змушені будуть брати у когось багатого гроші на вибори і на поточну діяльність – і потім ці гроші відпрацьовувати. Тому поки не змінити кардинально систему влади і бізнесу, жодні вибори не допоможуть.
Тож не дивно, що певна частина речників нових громадських організацій прямо закликає ці організації готуватися до участі в революційних подіях. Ті, хто схиляється до силових акцій, не надто афішують свої наміри та майбутні методи дій (крім, знов-таки, таких вельми «Проти всіх» чи «Третьої республіки» та їхніх нечисленних клонів). Інші наголошують, що за умов кризово-революційної ситуації неприпустимо пропагувати насильницькі дії. І ще один аргумент на користь ненасильницької дії, який можна знайти на форумах інтернету: насильницькі дії з боку пересічних громадян завжди є підставою для держави, щоб застосувати силу. А силовий апарат у держави завжди більший, ніж у найсильніших громадських об’єднань. Отож спроба силою брати владу – це шлях програшу для громадськості.
Прихильники ненасильницьких дій вважають, що нові громадські об’єднання мають зосередитися на таких основних напрямах роботи: мобілізаційний (залучення до активних дій тисяч громадян по всій країні); просвітницький (знайомство людей з їхніми правами, з ненасильницькими методами боротьби, пропагування цілей і засобів оновлення та модернізації країни); ініціативно-креативний (започаткування соціально-політичні процесів, ідей, програм розвитку країни і її регіонів); інформаційний (поширення інформації про громадські ініціативи та про соціально-значущі події за умов, коли більшість ЗМІ підконтрольна або владі, або олігархам і якщо не жорстко цензурована, то спрямована на висвітлення «гламуру» і «світського життя»); нарешті, на головному практичному напрямі: на тискові на державну владу й великий бізнес задля захисту інтересів широких верств населення, які страждають від економічної, політичної і соціальної кризи.
Запитання, які поки що не мають відповідей
Досі йшлося про те, як змальовують ситуацію самі лідери та речники нових громадських рухів та організацій, якою вони бачать перспективу своїх структур. Постає закономірні запитання: а як співвідносяться ці суб’єктивні оцінки з об’єктивним станом справ?
Якщо спробувати подивитися на цей стан справ з політично незаангажованої позиції, то неважко побачити, що далеко не все так просто, як видається ентузіастам. Скажімо, припустимо, вдасться розгорнути досить широку мережу структур громадянського суспільства, яка висуне справді цікаві і грамотні проекти модернізації країни та фахівців, здатних здійснювати ці проекти... А тим часом політичні партії «намалюють» спершу позачергові парламентські вибори (десь посередині літа), а потім проведуть президентські – радше домовившись між собою, кого «призначити» главою держави, ніж допускаючи такий масовий громадянський рух, як 2004 року (який нині справді цілком реально загрожує всій чинній політичній системі).
Іншими словами, когось із політиків викинуть на маргінес, когось висунуть нагору... І вистачать навіть участі 20-30% виборців (а таке число прийде голосувати за будь-яких обставин, бо приблизно стільки складають запеклі «фанати» провідних політиків), щоб легалізувати оновлену владу, яка хіба що косметично оновлюватиме політичну та економічну систему. А те, що ця влада не матиме справжньої легітимності (яка неможлива без підтримки бодай більшості активної частини громадян) – то цим, видається, не переймається ніхто з провідних політичних гравців. Адже є силові структури, є чималий чиновний апарат, є «офіційні» профспілки... Одне слово, навіть у разі загострення кризи і початку масових протестів влада має достатньо аргументів
Крім того, влада України (якщо брати її в цілому, тобто всі законодавчі, виконавчі і президентські структури), має неабиякий досвід у мобілізації великих груп населення і нацьковування їх одна на одну. Ба більше: скажімо, наразі Партія регіонів очолить «народний протест», щоб скинути уряд Юлії Тимошенко, а невдовзі БЮТ поведе маси на штурм влади...
І нарешті: чи й справді всі представники чинних політичних еліт настільки безнадійні і непрофесійні? Чи, може, їм не дозволяє проявити свій хист певна корпоративна етика, зобов’язаннями перед керівництвом своїх партій, а тих – перед «грошовими мішками», що фінансують ці партії?
Одне слово, розбудова в Україні громадянського суспільства, стимульована кризовими обставинами – це справді небуденна річ. Так само, як і намагання цього суспільства контролювати державну владу і залучити українців до творення свого соціального і політичного майбутнього. От тільки всі ці процеси, видається, є значно складнішими, ніж уявляється сьогодні речникам нових громадських організацій.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Обходять здебільшого увагою ЗМІ – якщо не йдеться про такі скандальні рухи, як «Проти всіх» чи «Третя республіка» – й цілі цих об’єднань. А тим часом ідеться про пошуки не просто свого місця в процесах на рівні населених пунктів, а про виведення своєрідної «формули зальних змін» в Україні за активної участі громадянського суспільства. І такої формули, яка б унеможливила як сваволю влади, так і прорив до командних вершин новітніх претендентів на роль авторитарних вождів держави.
Нові громадські організації виходять на арену
На відміну від 2004 року, коли ціла мережа громадських організацій і рухів об’єдналася (координуючи свої дії, але не маючи єдиного центру) навколо «помаранчевих» політичних сил, сьогодні абсолютна більшість структур громадянського суспільства з великою недовірою ставиться до всього так званого «політичного класу» України. На думку речників громадських організацій, сучасні політики не здатні консолідуватися за будь-яких обставин, а це становить колосальну небезпеку для країни. На першому плані для політикуму вибори, розподіл владних повноважень та бюджетного «пирога». Влада при цьому розглядається лише як безмежні можливості й привілеї. А от інтереси країни для політикуму України – на останніх місцях; при цьому тій невеликій частині політиків, яким не байдужа доля країни, її особистий інтелектуальний рівень не дозволяє зробити щось справді корисне, і все складається традиційно: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди».
Ба більше: представники нових громадських організацій стверджують, що жоден із провідних політиків не прагне вивести Україну із кризи: замість реальних, перевірених досвідом та історією антикризових заходів, чинна українська влада намагається набрати якомога більше іноземних кредитів і посилити податковий тиск. А такі заходи можуть лише відтермінувати тяжку ситуацію. Експерти з числа громадських активістів вважають, що колапс економіки й обмеженість зовнішніх кредитних ресурсів призведуть до дефолту України, а масове зубожіння населення обернеться соціальним вибухом, який матиме безпрецедентні масштаби.
Соціальний бунт може вилитися в погроми, хаос, громадянську війну, розквіт сепаратизму, – але, у разі якщо в країні знайдуться достатньо впливові й енергійні сили, об’єктивно зумовлена народна революція може одержати конструктивний характер – привести до усунення старих політичних еліт, до ухвалення принципово нової Конституції та ініціації потужних модернізаційних процесів в Україні. А відтак робиться висновок, що місія відповідальних громадян полягає в тому, щоб дати належні відповіді на виклики кризової доби, створити широку мережу організацій громадянського суспільства, бо ж якщо необхідне народовладдя в дії, то слід реалізувати його.
Ось такі загальні – слід сказати, вельми радикальні – оцінки чинної ситуації можна легко знайти в інтернеті на різноманітних форумах та на популярних сайтах. А ще – почути на зібраннях нових громадських організацій. Щодо ставлення до влади і до олігархічного капіталізму значних розбіжностей між малими підприємцями та лікарями, студентами та інженерами Сходу і Заходу країни немає. А от щодо методів дій і цілей змін – тут існує різноголосся.
Частина учасників громадських рухів хоче на їхній основі створити нові політичні партії: мовляв, ці партії будуть несхожими на своїх попередників, вони базуватимуться на структури громадянського суспільства, а не висловлюватимуть інтереси певних кланів. Адже у європейських країнах так і є – взяти хоча б соціал-демократію з її цілою купою організацій-супутників й ідейно близьких, але самостійних структур: від профспілок і мереж самоосвіти до кооперативів й об’єднань власників квартир. Їхні опоненти заперечують: за відсутності в Україні сильного громадянського суспільства, незалежного профспілкового руху та фінансування успішних партій з державного бюджету процес партійного будівництва знову рушить на манівці, нові партії змушені будуть брати у когось багатого гроші на вибори і на поточну діяльність – і потім ці гроші відпрацьовувати. Тому поки не змінити кардинально систему влади і бізнесу, жодні вибори не допоможуть.
Тож не дивно, що певна частина речників нових громадських організацій прямо закликає ці організації готуватися до участі в революційних подіях. Ті, хто схиляється до силових акцій, не надто афішують свої наміри та майбутні методи дій (крім, знов-таки, таких вельми «Проти всіх» чи «Третьої республіки» та їхніх нечисленних клонів). Інші наголошують, що за умов кризово-революційної ситуації неприпустимо пропагувати насильницькі дії. І ще один аргумент на користь ненасильницької дії, який можна знайти на форумах інтернету: насильницькі дії з боку пересічних громадян завжди є підставою для держави, щоб застосувати силу. А силовий апарат у держави завжди більший, ніж у найсильніших громадських об’єднань. Отож спроба силою брати владу – це шлях програшу для громадськості.
Прихильники ненасильницьких дій вважають, що нові громадські об’єднання мають зосередитися на таких основних напрямах роботи: мобілізаційний (залучення до активних дій тисяч громадян по всій країні); просвітницький (знайомство людей з їхніми правами, з ненасильницькими методами боротьби, пропагування цілей і засобів оновлення та модернізації країни); ініціативно-креативний (започаткування соціально-політичні процесів, ідей, програм розвитку країни і її регіонів); інформаційний (поширення інформації про громадські ініціативи та про соціально-значущі події за умов, коли більшість ЗМІ підконтрольна або владі, або олігархам і якщо не жорстко цензурована, то спрямована на висвітлення «гламуру» і «світського життя»); нарешті, на головному практичному напрямі: на тискові на державну владу й великий бізнес задля захисту інтересів широких верств населення, які страждають від економічної, політичної і соціальної кризи.
Запитання, які поки що не мають відповідей
Досі йшлося про те, як змальовують ситуацію самі лідери та речники нових громадських рухів та організацій, якою вони бачать перспективу своїх структур. Постає закономірні запитання: а як співвідносяться ці суб’єктивні оцінки з об’єктивним станом справ?
Якщо спробувати подивитися на цей стан справ з політично незаангажованої позиції, то неважко побачити, що далеко не все так просто, як видається ентузіастам. Скажімо, припустимо, вдасться розгорнути досить широку мережу структур громадянського суспільства, яка висуне справді цікаві і грамотні проекти модернізації країни та фахівців, здатних здійснювати ці проекти... А тим часом політичні партії «намалюють» спершу позачергові парламентські вибори (десь посередині літа), а потім проведуть президентські – радше домовившись між собою, кого «призначити» главою держави, ніж допускаючи такий масовий громадянський рух, як 2004 року (який нині справді цілком реально загрожує всій чинній політичній системі).
Іншими словами, когось із політиків викинуть на маргінес, когось висунуть нагору... І вистачать навіть участі 20-30% виборців (а таке число прийде голосувати за будь-яких обставин, бо приблизно стільки складають запеклі «фанати» провідних політиків), щоб легалізувати оновлену владу, яка хіба що косметично оновлюватиме політичну та економічну систему. А те, що ця влада не матиме справжньої легітимності (яка неможлива без підтримки бодай більшості активної частини громадян) – то цим, видається, не переймається ніхто з провідних політичних гравців. Адже є силові структури, є чималий чиновний апарат, є «офіційні» профспілки... Одне слово, навіть у разі загострення кризи і початку масових протестів влада має достатньо аргументів
Крім того, влада України (якщо брати її в цілому, тобто всі законодавчі, виконавчі і президентські структури), має неабиякий досвід у мобілізації великих груп населення і нацьковування їх одна на одну. Ба більше: скажімо, наразі Партія регіонів очолить «народний протест», щоб скинути уряд Юлії Тимошенко, а невдовзі БЮТ поведе маси на штурм влади...
І нарешті: чи й справді всі представники чинних політичних еліт настільки безнадійні і непрофесійні? Чи, може, їм не дозволяє проявити свій хист певна корпоративна етика, зобов’язаннями перед керівництвом своїх партій, а тих – перед «грошовими мішками», що фінансують ці партії?
Одне слово, розбудова в Україні громадянського суспільства, стимульована кризовими обставинами – це справді небуденна річ. Так само, як і намагання цього суспільства контролювати державну владу і залучити українців до творення свого соціального і політичного майбутнього. От тільки всі ці процеси, видається, є значно складнішими, ніж уявляється сьогодні речникам нових громадських організацій.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
