Менталітет українського виборця часто нагадує менталітет футбольного фаната, тай ставиться цей виборець до вподобаного політика, як футбольний уболівальник до улюбленої команди, себто максимально некритично, захоплюючись там, де варто було б неупереджено аналізувати.
Отож і з’являються в Україні натовпи політичних «фанів», на особливостях ментальності яких залюбки спекулюють шукачі депутатських та інших мандатів, з’являються юрби «юлефанів» (прихильників Юлії Тимошенко), «фани» Віктора Ющенка, «фани» Віктора Януковича і такі інші. Причому, як і серед футбольних «фанів», фанатсько-політичний загал об’єднує людей найрізноманітнішого інтелектуального рівня й освітнього цензу. Навіть від деяких знаних професорів й академіків можна почути про надлюдські чесноти їхніх улюбленців. Зокрема, авторові цих рядків довелося прочитати у книжці однієї дуже розумної і шанованої людини, що такі політики, як Юлія Тимошенко, народжуються один раз на сто років…
Дещо пояснює ситуацію той факт, що автор книжки є чільним діячем Блоку Юлії Тимошенко, але… Я вже не кажу про спроби зображувати Віктора Януковича на іконах, цілувати йому руку, про дещо анекдотичні спроби Параски Королюк (знана учасниця Майдану «баба Параска») «помирити Вітю і Юлю» та інші прояви ще доволі дитячої української демократії з культами і культиками вождів, «зірок революції», всіляких політичних ватажків тощо. Це романтично-наївна доба молодої демократії, яка сприймається як «свято пригноблених», як такий собі карнавал, про який можна буде довго згадувати, знову де-факто віддавши владу олігархам.
«Хороший хлопець» – це не політична посада
Зріла демократія потребує деяких речей, що є новиною для українців, а саме: аналізу і розрахунку, коли виборці добре знають (завдяки нормальному виконанню національними ЗМІ своїх громадських функцій), сказати б, кредитну історію кожного політика, зокрема, скільки разів той чи інший політик міняв партію, фракцію, публічно проголошені переконання тощо. Дуже важливо, щоб виборці знали про реальні (а не записані в декларації про доходи) джерела фінансових надходжень кожного державного діяча, депутата і політика (і його сім’ї), а також структуру і розміри його видатків, бо ж не секрет, що чимало українських достойників живуть як шейхи Перської затоки, маючи офіційні доходи на рівні дуже нужденної людини. Невипадково ж нещодавно група колишніх народних депутатів зі статками, про які пересічний українець не може навіть мріяти, звернулася до парламенту з проханням надати їм матеріальну допомогу в зв’язку зі світовою фінансовою кризою…
Оскільки ж завдяки «дуже вільній» пресі в Україні виборці елементарно не знають, хто є хто в українській політиці, хто за рахунок чого живе, кому що в українській економіці належить, то зробити правильний вибір справді нелегко. Принагідно, хотілося б отримати інформацію: чи припинив Валерій Хорошковський після призначення його першим заступником шефа СБУ особливі (як кажуть, приватно-власницькі) стосунки з телеканалом «Інтер» чи ні? Хіба це не суттєвий факт для українського електорату? І чи не виникне тут конфлікту інтересів між спецслужбистом Хорошковським і бізнесменом Хорошковським? Ба, навіть якщо офіційно каналом править, скажімо, його дружина чи інший представник родини...
На жаль, український електорат позбавлено об’єктивної, докладної і вичерпаної інформації щодо таких обставин. А не завадило б про кожного претендента на високу посаду знати якомога більше. Хронічна непоінформованість виборців про найсуттєвіші факти на тлі надміру зайвої псевдоінформації уможливлює постійне звернення електоральних процесів на манівці заохочення «політичного фанатства» замість свідомого і тверезого вибору. Це призводить до зростання месіанських настроїв, коли «месію» (одного за іншим) вбачають у банальних, авантюрних і крадійкуватих політиканах. Політика – це не місце для янголів, насправді йдеться про живих і грішних людей. до яких не можна ставитися, як до назавжди улюбленої футбольної команди, за перемогу якої вболівають, керуючись духом змагання, суперництва і спортивного інтересу.
Кому потрібна політика в межах змагань «фанатів»
Правильний політичний вибір передбачає аналіз сукупності вчинків політика, що становить певну систему, що дає підстави для поважних висновків. Якщо ж аналіз вчинків суперечить захопленню політиком, то це спонукає відповідального виборця до перегляду думки про свого улюбленця.
В Україні, перебуваючи в суто емоційному стані, виборці швидко причаровуються і швидко розчаровуються. Їм бракує національно-спокійного ставлення до фігурантів політичної сцени, апріорно-критичного погляду на них (навіть з елементом здорової підозрілості, на яку українці мають абсолютне право – бо надто часто їх дурили), зрештою, здатності до аналітичного мислення, коли слова політика треба порівняти із його справами, з тим, що він казав рік і п’ять років тому.
Величезну частину цієї аналітичної роботи має взяти на себе національна журналістика, але стан її такий, що часто згадуєш слова народної пісні:
Не питай, чого в мене заплакані очі…
Чимало органів ЗМІ в Україні належать олігархічним кланам і є не органами інформації, а засобами пропаганди, чи, як дотепно висловилась одна київська журналістка «органами масової інфекції». Вони й працюють за законами пропаганди, а як визначила одна західна енциклопедія: «Першою і головною особливістю будь-якої пропаганди є абсолютна байдужість до істини».
От і лишається українському електоратові перебувати в межах примітивного фанатства, що аж ніяк не може стати запорукою вдосконалення демократичних процесів і процедур в Україні. Це «політичне фанатство» радше обіцяє прокласти стежку до влади якомусь псевдодемократичному деспотові, для якого демократична риторика та обожнення з боку фанатських мас буде лише засобом авантюрних маніпуляцій. Себто це буде надуживання демократією з антидемократичною метою. І фанати можуть із жахом побачити (як це неодноразово траплялось в історії людства), що вони самі, цілком демократично обрали собі гнобителя і поневолювача.
Політичне фанатство засвідчує певну політичну і культурну невиробленість українського електорату, адже політичне життя це таки не футбол, не шоу, не змагання двох команд чи творчих колективів. Але навряд чи цей електорат порозумнішає без фундаментальних змін у політичній системі та інформаційній сфері України.
Найперше, політичному фанатству сприяють закриті списки на виборах, бо замість конкретних осіб у кожному виборчому окрузі перед очима виборців постають лише п’ять лідерів партії чи блоку, так звана перша п’ятірка виборчого списку. Народ знає партійних вождів, але не має можливості дізнатися, яка більшість майбутніх депутатів ховається за їхніми спинами. А відтак, він не може справедливо судити й лідерів, які виховали таких поганих чи добрих послідовників.
По-друге, в Україні, за винятком комуністів, націоналістів і націонал-демократів практично немає ідеологічних партій, що змушує виборців зважати тільки на особистості, а це якраз і спонукає до фанатства. Яку ідеологію мають «червоні капіталісти» із Партії регіонів? Яку ідеологію, крім нестримного популізму, має Блок Юлії Тимошенко? А Блок Литвина?
Потребує реформування сфера інформації, принаймні, Україна заслуговує на суспільне мовлення, що певною мірою знейтралізувало б засилля олігархів у царині електронних ЗМІ. Адже олігархічне ТБ України працює не на поширення інформації в суспільстві, а на створення системи пропагандистських міфів, зокрема, на імідж окремих політиків, що й стають предметом обожнення з боку мас. ЗМІ маніпулюють думкою українців з тим, щоб нав’язати їм ту думку, яка потрібна кланам, що володіють ЗМІ.
Так формуються загони політичних фанатів, якими потім маніпулюватимуть політтехнологи, зводячи до мінімуму можливості вільного волевиявлення мільйонів громадян, перетворюючи цих людей на об’єкт, а не суб’єкт політики, і як результат – політична система країни обслуговує інтереси не цілої української нації, а кількох сотень привілейованих родин, що вже тривалий період приватизують державу і досягли на цьому шляху неабияких успіхів. Однак хіба все це звільняє українського виборця від особистої відповідальності за свій вибір, за те, чи є він «політичним фанатом», чи свідомим громадянином?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Отож і з’являються в Україні натовпи політичних «фанів», на особливостях ментальності яких залюбки спекулюють шукачі депутатських та інших мандатів, з’являються юрби «юлефанів» (прихильників Юлії Тимошенко), «фани» Віктора Ющенка, «фани» Віктора Януковича і такі інші. Причому, як і серед футбольних «фанів», фанатсько-політичний загал об’єднує людей найрізноманітнішого інтелектуального рівня й освітнього цензу. Навіть від деяких знаних професорів й академіків можна почути про надлюдські чесноти їхніх улюбленців. Зокрема, авторові цих рядків довелося прочитати у книжці однієї дуже розумної і шанованої людини, що такі політики, як Юлія Тимошенко, народжуються один раз на сто років…
Дещо пояснює ситуацію той факт, що автор книжки є чільним діячем Блоку Юлії Тимошенко, але… Я вже не кажу про спроби зображувати Віктора Януковича на іконах, цілувати йому руку, про дещо анекдотичні спроби Параски Королюк (знана учасниця Майдану «баба Параска») «помирити Вітю і Юлю» та інші прояви ще доволі дитячої української демократії з культами і культиками вождів, «зірок революції», всіляких політичних ватажків тощо. Це романтично-наївна доба молодої демократії, яка сприймається як «свято пригноблених», як такий собі карнавал, про який можна буде довго згадувати, знову де-факто віддавши владу олігархам.
«Хороший хлопець» – це не політична посада
Зріла демократія потребує деяких речей, що є новиною для українців, а саме: аналізу і розрахунку, коли виборці добре знають (завдяки нормальному виконанню національними ЗМІ своїх громадських функцій), сказати б, кредитну історію кожного політика, зокрема, скільки разів той чи інший політик міняв партію, фракцію, публічно проголошені переконання тощо. Дуже важливо, щоб виборці знали про реальні (а не записані в декларації про доходи) джерела фінансових надходжень кожного державного діяча, депутата і політика (і його сім’ї), а також структуру і розміри його видатків, бо ж не секрет, що чимало українських достойників живуть як шейхи Перської затоки, маючи офіційні доходи на рівні дуже нужденної людини. Невипадково ж нещодавно група колишніх народних депутатів зі статками, про які пересічний українець не може навіть мріяти, звернулася до парламенту з проханням надати їм матеріальну допомогу в зв’язку зі світовою фінансовою кризою…
Оскільки ж завдяки «дуже вільній» пресі в Україні виборці елементарно не знають, хто є хто в українській політиці, хто за рахунок чого живе, кому що в українській економіці належить, то зробити правильний вибір справді нелегко. Принагідно, хотілося б отримати інформацію: чи припинив Валерій Хорошковський після призначення його першим заступником шефа СБУ особливі (як кажуть, приватно-власницькі) стосунки з телеканалом «Інтер» чи ні? Хіба це не суттєвий факт для українського електорату? І чи не виникне тут конфлікту інтересів між спецслужбистом Хорошковським і бізнесменом Хорошковським? Ба, навіть якщо офіційно каналом править, скажімо, його дружина чи інший представник родини...
На жаль, український електорат позбавлено об’єктивної, докладної і вичерпаної інформації щодо таких обставин. А не завадило б про кожного претендента на високу посаду знати якомога більше. Хронічна непоінформованість виборців про найсуттєвіші факти на тлі надміру зайвої псевдоінформації уможливлює постійне звернення електоральних процесів на манівці заохочення «політичного фанатства» замість свідомого і тверезого вибору. Це призводить до зростання месіанських настроїв, коли «месію» (одного за іншим) вбачають у банальних, авантюрних і крадійкуватих політиканах. Політика – це не місце для янголів, насправді йдеться про живих і грішних людей. до яких не можна ставитися, як до назавжди улюбленої футбольної команди, за перемогу якої вболівають, керуючись духом змагання, суперництва і спортивного інтересу.
Кому потрібна політика в межах змагань «фанатів»
Правильний політичний вибір передбачає аналіз сукупності вчинків політика, що становить певну систему, що дає підстави для поважних висновків. Якщо ж аналіз вчинків суперечить захопленню політиком, то це спонукає відповідального виборця до перегляду думки про свого улюбленця.
В Україні, перебуваючи в суто емоційному стані, виборці швидко причаровуються і швидко розчаровуються. Їм бракує національно-спокійного ставлення до фігурантів політичної сцени, апріорно-критичного погляду на них (навіть з елементом здорової підозрілості, на яку українці мають абсолютне право – бо надто часто їх дурили), зрештою, здатності до аналітичного мислення, коли слова політика треба порівняти із його справами, з тим, що він казав рік і п’ять років тому.
Величезну частину цієї аналітичної роботи має взяти на себе національна журналістика, але стан її такий, що часто згадуєш слова народної пісні:
Не питай, чого в мене заплакані очі…
Чимало органів ЗМІ в Україні належать олігархічним кланам і є не органами інформації, а засобами пропаганди, чи, як дотепно висловилась одна київська журналістка «органами масової інфекції». Вони й працюють за законами пропаганди, а як визначила одна західна енциклопедія: «Першою і головною особливістю будь-якої пропаганди є абсолютна байдужість до істини».
От і лишається українському електоратові перебувати в межах примітивного фанатства, що аж ніяк не може стати запорукою вдосконалення демократичних процесів і процедур в Україні. Це «політичне фанатство» радше обіцяє прокласти стежку до влади якомусь псевдодемократичному деспотові, для якого демократична риторика та обожнення з боку фанатських мас буде лише засобом авантюрних маніпуляцій. Себто це буде надуживання демократією з антидемократичною метою. І фанати можуть із жахом побачити (як це неодноразово траплялось в історії людства), що вони самі, цілком демократично обрали собі гнобителя і поневолювача.
Політичне фанатство засвідчує певну політичну і культурну невиробленість українського електорату, адже політичне життя це таки не футбол, не шоу, не змагання двох команд чи творчих колективів. Але навряд чи цей електорат порозумнішає без фундаментальних змін у політичній системі та інформаційній сфері України.
Найперше, політичному фанатству сприяють закриті списки на виборах, бо замість конкретних осіб у кожному виборчому окрузі перед очима виборців постають лише п’ять лідерів партії чи блоку, так звана перша п’ятірка виборчого списку. Народ знає партійних вождів, але не має можливості дізнатися, яка більшість майбутніх депутатів ховається за їхніми спинами. А відтак, він не може справедливо судити й лідерів, які виховали таких поганих чи добрих послідовників.
По-друге, в Україні, за винятком комуністів, націоналістів і націонал-демократів практично немає ідеологічних партій, що змушує виборців зважати тільки на особистості, а це якраз і спонукає до фанатства. Яку ідеологію мають «червоні капіталісти» із Партії регіонів? Яку ідеологію, крім нестримного популізму, має Блок Юлії Тимошенко? А Блок Литвина?
Потребує реформування сфера інформації, принаймні, Україна заслуговує на суспільне мовлення, що певною мірою знейтралізувало б засилля олігархів у царині електронних ЗМІ. Адже олігархічне ТБ України працює не на поширення інформації в суспільстві, а на створення системи пропагандистських міфів, зокрема, на імідж окремих політиків, що й стають предметом обожнення з боку мас. ЗМІ маніпулюють думкою українців з тим, щоб нав’язати їм ту думку, яка потрібна кланам, що володіють ЗМІ.
Так формуються загони політичних фанатів, якими потім маніпулюватимуть політтехнологи, зводячи до мінімуму можливості вільного волевиявлення мільйонів громадян, перетворюючи цих людей на об’єкт, а не суб’єкт політики, і як результат – політична система країни обслуговує інтереси не цілої української нації, а кількох сотень привілейованих родин, що вже тривалий період приватизують державу і досягли на цьому шляху неабияких успіхів. Однак хіба все це звільняє українського виборця від особистої відповідальності за свій вибір, за те, чи є він «політичним фанатом», чи свідомим громадянином?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
