А відштовхнусь знову від міжнародного контексту, який я, як правило, завжди роблю з певним задоволенням, щоб не звинувачували мене у праці на млин тих, які сліпо продовжують подальшу ізоляцію України навіть на інформаційно-інтелектуальному рівні, концентруючи свою увагу лише на місцевому фактажі.
Ліпше британців ні про що не запитувати
У Британії опублікували дані найсвіжішого дослідження громадської думки, які уже викликали певний шок у публіки. Згідно з цим дослідженням, численні британські школярі віком 11-16 років не знають, що таке Аушвіц. Кожні 20 підлітків із тисячі вважають, що Аушвіц – це назва відомого пива. Ще десять впевнені, що це такий собі сорт хліба. В загальному розрахунку це означає, що приблизно 90 тисяч британських дітей, коли їм стукне 18 років, матимуть право спробувати замовляти Аушвіц у знаменитих британських барах.
Таке просто катастрофічне за своїми можливими наслідками провалля в знаннях дуже логічно переносить у сьогоднішню українську дійсність, яка також , як і британська, має свої інтелектуальні провалля. Британці здебільшого відразу ж б’ють на сполох, як тільки з’ясовується небезпека такого роду.
Що знають про себе українці?
Чи завжди адекватно реагує Україна на свої інтелектуальні обвали. Треба визнати – з’явилися очевидні позитиви. Протягом останніх років активно заговорили про УПА, хоча атмосфера цього процесу і досі залишається скандальною. Щоправда, інформаційно цю історію нарешті зрушили з абсолютного нуля. Не менш серйозні зрушення виникли у подіях про, можливо, найголовнішу катастрофу українства – Голодомор 1932-33 років.
Але є в зовсім недавній історії України період, про який численні діти, ба навіть і дорослі знають, видимо, не більше, ніж деякі британські підлітки про Аушвіц. Я маю на увазі дуже важливих кілька десятків років – від кінця 1950-х до середини 80-х, котрі уже досить тривалий час відомі, як дисидентський рух доби шістдесятників.
І тут провалля в знаннях і в загальному усвідомленні, наскільки важливий цей Рух практично для кожного українця – це провалля більш, ніж очевидне. Це той самий рух, який згуртував навколо себе правозахисників, дисидентів і багатьох-багатьох інтелектуалів.
Чому про них забуто?
Напевно про це вже десь писалося, але належного розголосу цим думкам так і не створено. Ба, більше, стався певний історичний парадокс. Адже шістдесятники, а серед них насамперед дисиденти були практично першими інтелектуалами, які наважились, а відтак змогли змінити навіть лексику і подолати радянський схематизм, проклавши шлях до сьогоднішнього думання.
Вони були тим містком, який почав з’єднувати два українські світи: повоєнний і той, український інтелектуальний світ, який був тотально винищений від кінця 1920-х до 40-х років, вибачте за м’якість, «сталінськими мордоворотами».
Цікаво, скільки людей, уже сьогоднішніх активних у суспільстві людей знають, хто такий письменник Гелій Снєгірьов і як йому скорочували життя в київській Жовтневій лікарні, або голова Української Гельсінкської Спілки, письменник Микола Руденко? Скільки людей знає, який тягар на собі несли Мирослав Маринович або Надія Світлична?
Я спеціально не починав з таких знакових постатей, як В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Левко Лук’яненко. Про них створився відповідний контекст, але все одно навіть і вони з часом приєднуються до долі інших дисидентів, яких суспільство відтіснило у певний інформаційний вакуум.
Як так сталося, що забули про генерала Петра Григоренка, так шанованого сьогодні кримськими татарами, що ще більше підкреслює очевидну забутість про нього y решти українського суспільства? Чому шістдесятників-дисидентів спіткала така абсолютно незаслужена доля?
Чи можна обійтися без них?
Я персонально спілкувався з багатьма шістдесятниками. Я добре знав нині покійну Надійку Світличну. Я багато років співпрацював із нею на Радіо Свобода. Я в великому людському боргу в неї. Ця прекрасна жінка, ця мудра, щедра українська людина, перед пам’яттю якої я схиляю тепер уже свою сиву голову. Десь рік тому назад я був біля її могили на Байковому цвинтарі в Києві. Я завжди був певний, що колись скажу про неї бодай пару слів публічно.
Адже саме ці люди зробили стільки для сьогоднішніх українців, що виміряти це зроблене треба іншим шляхом, єдиним шляхом – кардинальним поверненням їх усіх у суспільство – в сьогоднішню масову свідомість. Адже вони були співавторами і співтворцями незалежності. І діяли вони на свій страх і ризик за далеко несприятливих для них умов. Вони мають право бути у «знаннях про них» у школі, в інституті, в пропагуванні їхніх творів, у музеях про них і про їхню діяльність.
А що зробило суспільство? Що зробила його еліта? Виявилося, що на зміну дисидентам прийшли прагматики, і їх понесло в інший бік. Тривожний бік. Піна «перестройки» винесла на поверхню новий-старий типаж керівника, малого і великого лідера, такий своєрідний кентавр – суміш партноменклатурного біса із товстошиїм горлопаном-погонялою.
Ці нинішні прагматики були далекими від інтелектуальних змагань шістдесятників. Вони почали міряти людську ефективність в цифрах, радше у валюті. І ця орда фізично витіснила дисидентський дух шістдесятників, принісши на зміну певну духовну порожнечу.
Звідки прийшла біда?
Можливо, саме тут почалася корозія суспільства. Можливо, саме забуття духу призвело до того, що сьогоднішнє суспільство розділилося на якісь шматки, які дуже важко згуртувати на щось значне i вирішальне.
У цьому зв’язку, якщо придивитися до Верховної Ради, до інших державних інституцій, то там можна знайти безліч прикладів подібного розшматування, розтягання держави по різних «своїх затишних куточках». Можливо, саме брак інтелектуальних зразків призвів до того, що в суспільстві і досі не сприймається цінність компромісу, як одного із вирішальних і ключових двигунів створення спільності. Натомість, прагматики возвели в ранг культу інтригу та її силове проштовхування.
І знову Україна потребує нових містків, які зв’язали б її дух в одне ціле, заповнюючи усі провалля, спричинені черговими історичними потрясіннями. І наприкінці знову необхідно повернутися до запитання, Що знають пересічні українці про дисидентів-шістдесятників? Наскільки ці знання важливі у сьогоднішній країні? І чи не була б Україна абсолютно іншою і менш вразливою, якби шістдесятникам із перших років незалежності дали належне місце і роль у розбудові держави?
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Ліпше британців ні про що не запитувати
У Британії опублікували дані найсвіжішого дослідження громадської думки, які уже викликали певний шок у публіки. Згідно з цим дослідженням, численні британські школярі віком 11-16 років не знають, що таке Аушвіц. Кожні 20 підлітків із тисячі вважають, що Аушвіц – це назва відомого пива. Ще десять впевнені, що це такий собі сорт хліба. В загальному розрахунку це означає, що приблизно 90 тисяч британських дітей, коли їм стукне 18 років, матимуть право спробувати замовляти Аушвіц у знаменитих британських барах.
Таке просто катастрофічне за своїми можливими наслідками провалля в знаннях дуже логічно переносить у сьогоднішню українську дійсність, яка також , як і британська, має свої інтелектуальні провалля. Британці здебільшого відразу ж б’ють на сполох, як тільки з’ясовується небезпека такого роду.
Що знають про себе українці?
Чи завжди адекватно реагує Україна на свої інтелектуальні обвали. Треба визнати – з’явилися очевидні позитиви. Протягом останніх років активно заговорили про УПА, хоча атмосфера цього процесу і досі залишається скандальною. Щоправда, інформаційно цю історію нарешті зрушили з абсолютного нуля. Не менш серйозні зрушення виникли у подіях про, можливо, найголовнішу катастрофу українства – Голодомор 1932-33 років.
Але є в зовсім недавній історії України період, про який численні діти, ба навіть і дорослі знають, видимо, не більше, ніж деякі британські підлітки про Аушвіц. Я маю на увазі дуже важливих кілька десятків років – від кінця 1950-х до середини 80-х, котрі уже досить тривалий час відомі, як дисидентський рух доби шістдесятників.
І тут провалля в знаннях і в загальному усвідомленні, наскільки важливий цей Рух практично для кожного українця – це провалля більш, ніж очевидне. Це той самий рух, який згуртував навколо себе правозахисників, дисидентів і багатьох-багатьох інтелектуалів.
Чому про них забуто?
Напевно про це вже десь писалося, але належного розголосу цим думкам так і не створено. Ба, більше, стався певний історичний парадокс. Адже шістдесятники, а серед них насамперед дисиденти були практично першими інтелектуалами, які наважились, а відтак змогли змінити навіть лексику і подолати радянський схематизм, проклавши шлях до сьогоднішнього думання.
Вони були тим містком, який почав з’єднувати два українські світи: повоєнний і той, український інтелектуальний світ, який був тотально винищений від кінця 1920-х до 40-х років, вибачте за м’якість, «сталінськими мордоворотами».
Цікаво, скільки людей, уже сьогоднішніх активних у суспільстві людей знають, хто такий письменник Гелій Снєгірьов і як йому скорочували життя в київській Жовтневій лікарні, або голова Української Гельсінкської Спілки, письменник Микола Руденко? Скільки людей знає, який тягар на собі несли Мирослав Маринович або Надія Світлична?
Я спеціально не починав з таких знакових постатей, як В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Левко Лук’яненко. Про них створився відповідний контекст, але все одно навіть і вони з часом приєднуються до долі інших дисидентів, яких суспільство відтіснило у певний інформаційний вакуум.
Як так сталося, що забули про генерала Петра Григоренка, так шанованого сьогодні кримськими татарами, що ще більше підкреслює очевидну забутість про нього y решти українського суспільства? Чому шістдесятників-дисидентів спіткала така абсолютно незаслужена доля?
Чи можна обійтися без них?
Я персонально спілкувався з багатьма шістдесятниками. Я добре знав нині покійну Надійку Світличну. Я багато років співпрацював із нею на Радіо Свобода. Я в великому людському боргу в неї. Ця прекрасна жінка, ця мудра, щедра українська людина, перед пам’яттю якої я схиляю тепер уже свою сиву голову. Десь рік тому назад я був біля її могили на Байковому цвинтарі в Києві. Я завжди був певний, що колись скажу про неї бодай пару слів публічно.
Адже саме ці люди зробили стільки для сьогоднішніх українців, що виміряти це зроблене треба іншим шляхом, єдиним шляхом – кардинальним поверненням їх усіх у суспільство – в сьогоднішню масову свідомість. Адже вони були співавторами і співтворцями незалежності. І діяли вони на свій страх і ризик за далеко несприятливих для них умов. Вони мають право бути у «знаннях про них» у школі, в інституті, в пропагуванні їхніх творів, у музеях про них і про їхню діяльність.
А що зробило суспільство? Що зробила його еліта? Виявилося, що на зміну дисидентам прийшли прагматики, і їх понесло в інший бік. Тривожний бік. Піна «перестройки» винесла на поверхню новий-старий типаж керівника, малого і великого лідера, такий своєрідний кентавр – суміш партноменклатурного біса із товстошиїм горлопаном-погонялою.
Ці нинішні прагматики були далекими від інтелектуальних змагань шістдесятників. Вони почали міряти людську ефективність в цифрах, радше у валюті. І ця орда фізично витіснила дисидентський дух шістдесятників, принісши на зміну певну духовну порожнечу.
Звідки прийшла біда?
Можливо, саме тут почалася корозія суспільства. Можливо, саме забуття духу призвело до того, що сьогоднішнє суспільство розділилося на якісь шматки, які дуже важко згуртувати на щось значне i вирішальне.
У цьому зв’язку, якщо придивитися до Верховної Ради, до інших державних інституцій, то там можна знайти безліч прикладів подібного розшматування, розтягання держави по різних «своїх затишних куточках». Можливо, саме брак інтелектуальних зразків призвів до того, що в суспільстві і досі не сприймається цінність компромісу, як одного із вирішальних і ключових двигунів створення спільності. Натомість, прагматики возвели в ранг культу інтригу та її силове проштовхування.
І знову Україна потребує нових містків, які зв’язали б її дух в одне ціле, заповнюючи усі провалля, спричинені черговими історичними потрясіннями. І наприкінці знову необхідно повернутися до запитання, Що знають пересічні українці про дисидентів-шістдесятників? Наскільки ці знання важливі у сьогоднішній країні? І чи не була б Україна абсолютно іншою і менш вразливою, якби шістдесятникам із перших років незалежності дали належне місце і роль у розбудові держави?
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
