Промовлялися слова, клалися квіти, лопотіли прапори, демонструвалися стрічки «про Тараса». З нагоди свята навіть очільники держави демонстрували про людське око «єдність», разом поклавши квіти до пам’ятника Кобзареві в Києві. А могли й порізно, як то вже не раз траплялося, востаннє 29 січня нинішнього року, під час вшанування Героїв Крут, коли Президент так і не дочекався Прем’єр-міністра та Голову Верховної Ради для спільного покладання квітів.
Отож, Шевченкове «обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю» спрацьовує, але лишень раз на рік і виключно під прицілом відео- та фотокамер. Це якщо говорити про можновладців і політиків.
Із народом, чи то пак суспільством, чи, якщо хочете, електоратом, і того гірше. Воно, суспільство, обнятися по якій-небудь п’янці ще може, а ось виявити любов чи національну солідарність, хоча б на найелементарнішому рівні, – це вже вище від його сил. От і маємо те, що маємо.
От і в зверненні до всіх українців. виголошеному Президентом Віктором Ющенком під час урочистого зібрання в Національній опері, вкрадаються драматичні нотки. На 18-му році Незалежності України її Президент змушений говорити про ймовірність втрати національної єдності, після якої, безумовно, будуть «непоправні наслідки, серед яких статус малоросійської губернії буде квіткою у пустелі».
А щоб цього не сталося, наголосив Віктор Ющенко, треба єднатися. Треба оновлюватися, відмовляючись від «політичного бруду» й «трясовини гнилих традицій», даючи дорогу «новому поколінню».
До речі, приблизно такі ж дороговкази обрав для себе і оновлений Комітет з присудження Шевченківської премії. Визначених ним лавреатів-2009, гадаю, варто назвати поіменно. Отже, це хмельницький поет Павло Гірник, удостоєний високої відзнаки за книжку віршів «Посвітається», художник Віктор Гонтаров із Харкова за серію полотен «Мій Гоголь», актриса Лариса Кадирова за галерею жіночих образів у моновиставах та публіцист Володимир Мельниченко (Москва) за книги про Тараса Шевченка.
Абсолютно достойний шерег, який значно виграє в порівнянні з деякими попередніми роками, коли у списку достойників, поряд із справді талановитими постатями, спантеличена громадськість подибувала імена третьорозрядних, але спритних і пронозливих ділків від мистецтва.
Критично налаштовані й самі члени Шевченківського комітету
Втім, єдності в оцінці Шевченківської премії-2009 немає й цього разу. І насамперед серед самих його членів.
Тарас Федюк, поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член комітету, зазначає: «Головним завданням оновленого Комітету, як і було задекларовано, мусило стати підняття престижу премії. На жаль, сказати, що з цим завданням ми впоралися, я не можу. Адже престиж премії полягає не лише в тому, щоб у лавреати не пролізли недостойні, але і в тому, щоб достойні її отримали. Перша частина цього посилу виконана вповні. П’ятеро лавреатів у мене особисто викликають повагу і пошану. Але друга половина завалена зовсім. Вважаю великою, м’яко кажучи, помилкою Комітету неприсудження премії прозаїку Василеві Портяку і художнику Костеві Лавру. Тому можна сказати, що від радянських часів і до сьогодні в Шевченківському комітеті мало що змінилося. Очевидно, зміни попереду».
А Кирило Стеценко, заслужений артист України, член Шевченківського комітету, зауважив: «Відбір кандидатів був досить принциповий. Але, мені здається, мав отримати премію і Василь Портяк, який володіє дуже потужним містким письмом. Як музикантові мені прикро, що цього року в цій номінації не був відзначений ніхто. Був близьким до премії видатний композитор Михайло Чембержі, але… Ну, так склався баланс думок членів Комітету. Охопити все неможливо. Хоча, звичайно, є проблеми і на стадії висунення кандидатів, і на стадії обговорення. Загалом система визначення лавреатів потребує рішучої модернізації».
Ну що ж… Про це, бач, і Президент казав. Тепер справа за малим: не плутати єдність із корпоративністю, а згоду угодовством.
(Київ – Прага)
Отож, Шевченкове «обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю» спрацьовує, але лишень раз на рік і виключно під прицілом відео- та фотокамер. Це якщо говорити про можновладців і політиків.
Із народом, чи то пак суспільством, чи, якщо хочете, електоратом, і того гірше. Воно, суспільство, обнятися по якій-небудь п’янці ще може, а ось виявити любов чи національну солідарність, хоча б на найелементарнішому рівні, – це вже вище від його сил. От і маємо те, що маємо.
От і в зверненні до всіх українців. виголошеному Президентом Віктором Ющенком під час урочистого зібрання в Національній опері, вкрадаються драматичні нотки. На 18-му році Незалежності України її Президент змушений говорити про ймовірність втрати національної єдності, після якої, безумовно, будуть «непоправні наслідки, серед яких статус малоросійської губернії буде квіткою у пустелі».
А щоб цього не сталося, наголосив Віктор Ющенко, треба єднатися. Треба оновлюватися, відмовляючись від «політичного бруду» й «трясовини гнилих традицій», даючи дорогу «новому поколінню».
До речі, приблизно такі ж дороговкази обрав для себе і оновлений Комітет з присудження Шевченківської премії. Визначених ним лавреатів-2009, гадаю, варто назвати поіменно. Отже, це хмельницький поет Павло Гірник, удостоєний високої відзнаки за книжку віршів «Посвітається», художник Віктор Гонтаров із Харкова за серію полотен «Мій Гоголь», актриса Лариса Кадирова за галерею жіночих образів у моновиставах та публіцист Володимир Мельниченко (Москва) за книги про Тараса Шевченка.
Абсолютно достойний шерег, який значно виграє в порівнянні з деякими попередніми роками, коли у списку достойників, поряд із справді талановитими постатями, спантеличена громадськість подибувала імена третьорозрядних, але спритних і пронозливих ділків від мистецтва.
Критично налаштовані й самі члени Шевченківського комітету
Втім, єдності в оцінці Шевченківської премії-2009 немає й цього разу. І насамперед серед самих його членів.
Тарас Федюк, поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член комітету, зазначає: «Головним завданням оновленого Комітету, як і було задекларовано, мусило стати підняття престижу премії. На жаль, сказати, що з цим завданням ми впоралися, я не можу. Адже престиж премії полягає не лише в тому, щоб у лавреати не пролізли недостойні, але і в тому, щоб достойні її отримали. Перша частина цього посилу виконана вповні. П’ятеро лавреатів у мене особисто викликають повагу і пошану. Але друга половина завалена зовсім. Вважаю великою, м’яко кажучи, помилкою Комітету неприсудження премії прозаїку Василеві Портяку і художнику Костеві Лавру. Тому можна сказати, що від радянських часів і до сьогодні в Шевченківському комітеті мало що змінилося. Очевидно, зміни попереду».
А Кирило Стеценко, заслужений артист України, член Шевченківського комітету, зауважив: «Відбір кандидатів був досить принциповий. Але, мені здається, мав отримати премію і Василь Портяк, який володіє дуже потужним містким письмом. Як музикантові мені прикро, що цього року в цій номінації не був відзначений ніхто. Був близьким до премії видатний композитор Михайло Чембержі, але… Ну, так склався баланс думок членів Комітету. Охопити все неможливо. Хоча, звичайно, є проблеми і на стадії висунення кандидатів, і на стадії обговорення. Загалом система визначення лавреатів потребує рішучої модернізації».
Ну що ж… Про це, бач, і Президент казав. Тепер справа за малим: не плутати єдність із корпоративністю, а згоду угодовством.
(Київ – Прага)
