Хто нині вже згадує часи, коли популярними були такі лідери комунізму, як Жорж Марше у Франції чи Енріко Берлінґуер в Італії. А вони були людьми знаковими, і їхні партії створювали багато клопотів своїм політичним супротивникам.
Де вони тепер, ці лідери, ці партії, врешті-решт? Вони аж ніяк не вірили, що таке може статися.
Щоправда, мало хто вірив. Зникнення комунізму уявлялося лише на рівні передбачень і теорій.
Уже все менше людей пам’ятає, як зникла КПРС, як в одну мить припинив своє існування один із найбільших монстрів людства – Центральний Комітет Компартії СРСР.
Чорна діра історії
Це було справжнє диво. Ніхто знову-таки не міг повірити, що це може статися так легко. Люди очікували великої крові.
А все сталося, як у примітивній комунальній історії. Поставили біля входу в ЦК одного-двох міліціонерів. Заборонили вхід. І ЦК зник із природи.
Задовго до цього зникли організованими лавами і прославлені французькі комуністи, і не менш галасливі комуністи Італії.
Історія розпорядилася ними однозначно. Вони просто щезли, причому так щезли , що мало хто сьогодні вірить у їхнє існування в минулому.
А почалося все з того, що лідери, і не лише вони, а й багато рядових членів партій, відчули, що вони працюють на вчорашній день, що життя надворі принципово інше, нове.
Найгостріше вони відчули реальність, коли радянська Компартія припинила фінансування своїх клонів у різних країнах світу. Вони взагалі, можливо, вперше побачили, що таке справжнє життя.
Виявляється, існує не лише їхня ідея, не лише їхня партійна мета, а є просто життя з усіма його людськими проблемами і вадами. Ознаки цього, з дозволу сказати, відкриття почали нині проникати в лави українського комтовариства.
Життя переважає
Напевно, можна довго глузувати з того, що сталося в приватному житті шефа української Компартії Петра Симоненка. Подумаєш! З ким не траплялося?
Але, можливо, вперше він виглядає не просто партійним гвинтом серед своїх партійних гвинтиків, як це завжди було раніше. І як це завжди було з його попередниками.
Уявіть, що Хрущов розлучився зі своєю Ніною Петрівною і одружився привселюдно, скажімо, з Фурцевою. Як партійний лідер, він міг про таке мріяти хіба що сам-на-сам із собою в туалеті.
Уперше в партії виникла нормальна людська життєва драма. І, що характерно, партія не осудила отой так званий аморальний вчинок свого шефа.
Навпаки, партія осудила того, хто цю тему використав проти Симоненка. Днями головного комуніста кримських товаришів Леоніда Грача було з тріском усунено з лав керівництва Компартії України. Тобто до приватної ситуації Петра Симоненка поставилися в партії з життєвим розумінням. Поставилися по-людськи.
Повторюю, раніше людські драми і трагедії в партії вирішувалися однолінійно. З містично безжалісною партійною дисципліною. Приклади цієї дисципліни йшли згори.
Відома майже хрестоматійна історія: коли гітлерівці запропонували обміняти сина Сталіна, якого тримали в концтаборі, на полоненого фельдмаршала Паулюса, татко рідний сказав знамените: «Я фельдмаршала на рядового солдата не проміняю». Залізний Сосо не здригнувся і вбив свою дитину в ім’я тоталітарної доктрини.
З наближенням небуття
Характерно те, що не лише партія, а й сам Симоненко не побоявся свого вчинку. І уся ця по-справжньому людська драма не викликає жодного подвійного відчуття, або якоїсь недовіри, або якогось відчуження у людей. Нема і тих роздратувань, які, як правило, виникають, коли компартійці починають привселюдно бити себе в груди і заявляти про свою відданість робітництву, селянству та інтелігенції.
Всі ці давно заяложені партійні штампи повністю перекреслені усім зрозумілою, нелегкою і доволі драматичною історією розлучення двох людей після тридцяти п’яти років спільного життя. Без сумніву, компартія України стоїть на порозі кардинальних змін.
І йдеться не про те, що вона завтра щезне. Ні. Вона буде деякий час існувати. Але уже в новому режимі. В режимі згасання.
Цей процес згасання, можливо, почався раніше. Але зараз він буде лише прогресувати. Тут не обійдеться переписуванням статуту або черговою косметичною переробкою платформи.
Із партії випаровується головна зараза. Ідеологія. Жорстка і непримиренна з простим життям ідеологія.
Адже ця зараза сидить не лише в самих комуністах. Вона має менші сліди, ймовірно, в усьому українському суспільстві. З комунізму вийшли усі – навіть найзапекліші антикомуністи.
Напевно, найбільші почуття тривоги і певної знервованості від можливих кардинальних етично-суспільних змін у комуністичному таборі повинні переживати українські соціалісти. Ймовірно, аж ніяк не хочеться їм залишатися в політичному лівому спектрі на правах одинаків.
Щоб, не дай Боже, не вийшло так, як у старому-старому єврейському анекдоті: «Помирав вірменин. Зібралася уся родина. Помираючий каже: «Бережіть євреїв». (На очах у всіх великий подив.) «Бережіть євреїв, – повторює він, – бо коли з ними покінчать, візьмуться за нас».
(Лондон – Прага – Київ)
Де вони тепер, ці лідери, ці партії, врешті-решт? Вони аж ніяк не вірили, що таке може статися.
Щоправда, мало хто вірив. Зникнення комунізму уявлялося лише на рівні передбачень і теорій.
Уже все менше людей пам’ятає, як зникла КПРС, як в одну мить припинив своє існування один із найбільших монстрів людства – Центральний Комітет Компартії СРСР.
Чорна діра історії
Це було справжнє диво. Ніхто знову-таки не міг повірити, що це може статися так легко. Люди очікували великої крові.
А все сталося, як у примітивній комунальній історії. Поставили біля входу в ЦК одного-двох міліціонерів. Заборонили вхід. І ЦК зник із природи.
Задовго до цього зникли організованими лавами і прославлені французькі комуністи, і не менш галасливі комуністи Італії.
Історія розпорядилася ними однозначно. Вони просто щезли, причому так щезли , що мало хто сьогодні вірить у їхнє існування в минулому.
А почалося все з того, що лідери, і не лише вони, а й багато рядових членів партій, відчули, що вони працюють на вчорашній день, що життя надворі принципово інше, нове.
Найгостріше вони відчули реальність, коли радянська Компартія припинила фінансування своїх клонів у різних країнах світу. Вони взагалі, можливо, вперше побачили, що таке справжнє життя.
Виявляється, існує не лише їхня ідея, не лише їхня партійна мета, а є просто життя з усіма його людськими проблемами і вадами. Ознаки цього, з дозволу сказати, відкриття почали нині проникати в лави українського комтовариства.
Життя переважає
Напевно, можна довго глузувати з того, що сталося в приватному житті шефа української Компартії Петра Симоненка. Подумаєш! З ким не траплялося?
Але, можливо, вперше він виглядає не просто партійним гвинтом серед своїх партійних гвинтиків, як це завжди було раніше. І як це завжди було з його попередниками.
Уявіть, що Хрущов розлучився зі своєю Ніною Петрівною і одружився привселюдно, скажімо, з Фурцевою. Як партійний лідер, він міг про таке мріяти хіба що сам-на-сам із собою в туалеті.
Уперше в партії виникла нормальна людська життєва драма. І, що характерно, партія не осудила отой так званий аморальний вчинок свого шефа.
Навпаки, партія осудила того, хто цю тему використав проти Симоненка. Днями головного комуніста кримських товаришів Леоніда Грача було з тріском усунено з лав керівництва Компартії України. Тобто до приватної ситуації Петра Симоненка поставилися в партії з життєвим розумінням. Поставилися по-людськи.
Повторюю, раніше людські драми і трагедії в партії вирішувалися однолінійно. З містично безжалісною партійною дисципліною. Приклади цієї дисципліни йшли згори.
Відома майже хрестоматійна історія: коли гітлерівці запропонували обміняти сина Сталіна, якого тримали в концтаборі, на полоненого фельдмаршала Паулюса, татко рідний сказав знамените: «Я фельдмаршала на рядового солдата не проміняю». Залізний Сосо не здригнувся і вбив свою дитину в ім’я тоталітарної доктрини.
З наближенням небуття
Характерно те, що не лише партія, а й сам Симоненко не побоявся свого вчинку. І уся ця по-справжньому людська драма не викликає жодного подвійного відчуття, або якоїсь недовіри, або якогось відчуження у людей. Нема і тих роздратувань, які, як правило, виникають, коли компартійці починають привселюдно бити себе в груди і заявляти про свою відданість робітництву, селянству та інтелігенції.
Всі ці давно заяложені партійні штампи повністю перекреслені усім зрозумілою, нелегкою і доволі драматичною історією розлучення двох людей після тридцяти п’яти років спільного життя. Без сумніву, компартія України стоїть на порозі кардинальних змін.
І йдеться не про те, що вона завтра щезне. Ні. Вона буде деякий час існувати. Але уже в новому режимі. В режимі згасання.
Цей процес згасання, можливо, почався раніше. Але зараз він буде лише прогресувати. Тут не обійдеться переписуванням статуту або черговою косметичною переробкою платформи.
Із партії випаровується головна зараза. Ідеологія. Жорстка і непримиренна з простим життям ідеологія.
Адже ця зараза сидить не лише в самих комуністах. Вона має менші сліди, ймовірно, в усьому українському суспільстві. З комунізму вийшли усі – навіть найзапекліші антикомуністи.
Напевно, найбільші почуття тривоги і певної знервованості від можливих кардинальних етично-суспільних змін у комуністичному таборі повинні переживати українські соціалісти. Ймовірно, аж ніяк не хочеться їм залишатися в політичному лівому спектрі на правах одинаків.
Щоб, не дай Боже, не вийшло так, як у старому-старому єврейському анекдоті: «Помирав вірменин. Зібралася уся родина. Помираючий каже: «Бережіть євреїв». (На очах у всіх великий подив.) «Бережіть євреїв, – повторює він, – бо коли з ними покінчать, візьмуться за нас».
(Лондон – Прага – Київ)
