Людкевич закінчив філософський факультет Львівського університету і університет у Відні, де навчався у видатних музикантів. 18-річним юнаком він організував у Львові ювілейний вечір Івана Франка, з яким був особисто знайомий, тоді прозвучала його кантата «Вічний революціонер».
Відтоді упродовж 80 років він очолював музичне життя Західної України. Його поеми «Каменярі», «Мойсей» на слова Івана Франка, опера «Довбуш», «Прикарпатська симфонія», сюїта «Голоси Карпат», «Галицька рапсодія» і багато інших симфонічних, хорових, пісенних творів увійшли до скарбу української культури. Одним з улюблених його поетів був Шевченко.
Композитор збирав розсипи пісенної культури свого краю, записуючи їх у нотні збірки. Одна з них – збірка «Галицько-руські мелодії». Саме Людкевич був одним із засновників на західних землях України музичної освіти: він став першим директором Вищого музичного Інституту у Львові, а згодом професором Львівської консерваторії, першим редактором мистецьких і музичних журналів, очолив фольклористичну діяльність та Спілку композиторів Західної України.
Визнання прийшло до Людкевича тільки в 60-ті роки. За кантати-симфонії на вірші Шевченка «Кавказ», «Заповіт», «Наймит» композитор був відзначений Державною премією імені Шевченка, званнями народного артиста УРСР. А ось його слова про музику: «Для нас, українців, для яких музика відігравала таку роль в історичному і етнічному розвитку та становила майже суть народного інтелекту, для нас занедбування цього золотого матеріалу було б тяжкою похибкою у проблемі нашого національного культурного розвитку».
