Для початку відштовхнемося від майже прописних для багатьох експертів істин. За теорією Вернадського, не лише гірські породи та копалини, а й сама атмосфера Земної Кулі в цілому є продуктом життєдіяльності бактерій, рослин і тварин. У цьому зв’язку стає зрозумілим чому важливим аспектом для учених було і залишається вивчення особливостей еволюції вірусів на сучасному етапі...
...Дедалі очевиднішим стає те , що нинішня Україна з її вольностями і свободами являє собою пряму загрозу національній безпеці Росії. Москва може миритися з присутністю ядерних і протиядерних американських майданчиків у безпосередній близькості від своїх кордонів. (Покричали для проформи, і будя!!)
Росія без найменшого напруження (а, можливо, навіть з неабияким задоволенням) сприймає факт того, що війська НАТО мають вільну руку в Афганістані. Ба-більше, існують твердження із різних джерел, що Москва допомагає деяким членам НАТО (йдеться зокрема про іспанців і португальців), відкриваючи повітряні і залізничні коридори для постачання військовим спорядженням натовських військ, розквартированих в Афганістані. Це зокрема розкопала зовсім недавно британська преса.
Де заритий собака
Активність десятків тисяч озброєних до зубів західних військовослужбовців на дуже відчутній і тривожно малій відстані від основного тіла Росії не турбує головних російських стратегів. Роз’їдаючі метастази наркоманії не вважаються чимось потенційно загрозливим для внутрішнього здоров’я та існування нації. Це, мовляв, також півбіди, яку можна контролювати. Далі ще простіше.
Ефективність опозиції зменшено настільки, що з нею всерйоз ніхто не рахується. Вже не йдеться про те, що її хтось у владі боїться.
Усі вищезгадані явища не несуть у собі жодної вагомої небезпеки для російського національно-державного мислення, які можна було б порівняти з тим, яку загрозу являє собою для Росії сучасна незалежна Україна.
Практично і теоретично усе, що нині походить з Києва, викликає своєрідну агонію незгоди у Кремля. Скерованими згори хвилями через пресу і телебачення, гази усеросійського гніву, роздратування і відчаю розносяться по всіх закутках і околицях одної шостої частини суші.
Придивіться, як одностайно-одноголосно звучить сьогодні російська реакція на газовий конфлікт. Так немовби у величезній країні є лише один телеканал, одна газета, а відтак одна думка. Ця монолітна суміш державної тривоги, державного страху і погано прихованого державного болю виплескуються за російські кордони. У газових баталіях Росія звертається по допомогу до Євросоюзу. Чим не дитя! Щоправда, дещо агресивне.
Вірус свободи – вірус загибелі
Разом із конем, дубом, бандурою, списом, рушницею на картинах Козак Мамай малювалась шабля, як один із сакральних символів свободи.
(Народна картина «Козак Мамай». Олія. 18 ст.)...Нещодавно учені американського університету в штаті Айова зробили важливе відкриття, згідно з яким деякі види бактерій можуть збиратися у зграї і полювати за іншими бактеріями. Такі зграї здатні повністю виїдати колонії інших бактерій. При чому клітини атакуючих бактерій можуть об’єднуватися у зграї лише за наявності здобичі...
...Україна – це не просто банальний ворог, із яким треба боротися, і над яким необхідно мати постійне око. Україна – це те, що в остаточному розрахунку, в прикінцевих випробуваннях може погубити Росію. Чого лише коштує ота злоякісна для Росії свобода слова, яка сьогодні в Україні стала просто буденною і майже невід’ємною частиною життя. Ось, як далеко усе зайшло.
Якщо закінчиться конфлікт із газом, спалахне суперечка навколо Севастополя і Криму. Згасне Крим, вибухне Тузла. А потім можна знову повертатися до газу. І так без кінця і без краю.
Якщо ж дати українській «бацилі свободи» вільно існувати далі, або ще гірше – дозволити їй вільно розвиватися і вдосконалюватися, то ця зараза, як вірус проникне в російський організм. А там зовсім недалеко до початку внутрішнього саморозпаду країни. В уявах російських керівників – це і є сьогодні головна загроза безпеці Росії.
Ціною неймовірних зусиль і жертв російським чиновникам і генералам вдалося залити у крові чеченське повстання. Трохи легше, але все-таки не без труднощів приборкали казанських татар. Інші народи Росії також із природнім апетитом зважували свої можливості незалежного розвитку. І їх довелося Москві ставити на місце. Але поруч завжди був і залишається приклад України. Цей подразник кісткою у горлі стирчить і надалі стирчатиме у сьогоднішніх і в наступних правителів російської держави.
Російські музи і гармати
... Пошкодження, що їх викликає розмноження вірусів у клітині, може бути зафіксоване системами внутрішньо-клітинного контролю, і така клітина повинна «покінчити життя самогубством» у перебігу процесу, який учені називають апоптозом, або запрограмованою клітинною смертю. Від здатності вірусу долати системи антивірусного захисту залежить як виживання самого вірусу, так і виживання клітини...
Невже у когось сьогодні можуть виникати сумніви, як важко, наприклад, відбуватимуться події, навколо того, що нині у Києві називають казенною фразою: виведення російського Чорноморського Флоту з Криму 2017 року. Невже хтось наївно думає, що російська армія так легко піде з України тільки тому, що це зафіксовано в угоді?
І не буде жодних відчайдушних спроб переглянути цей договір? Або продовжити його чинність на певний або зовсім невизначений строк, який назвуть перехідним чи транзитним?
Уже нині з Москви до Києва надсилають різні сигнали з явними ознаками і попередженнями, що простої формули розв’язання проблеми Чорноморського флоту не буде. А раптом до влади в Україні не без допомоги з-зовні (!?) прийде нова порода керівників, із якою Москві буде легше домовитись? На що лише не здатна піти російська державна машина, аби тримати українську бацилу бодай у менш загрозливій, менш заразній формі. У якихось буйних головах може виникнути бажання силою витіснити російський флот із Криму. Їм треба не забувати, чим Москва відповіла на подібне прагнення грузинів. В одну мить щезли російські музи, і на зміну їм заговорили російські гармати. Тут Москва не знає вагань.
Ще будучи президентом України Леонід Кучма написав книжку із приголомшливою назвою «Україна – не Росія». Взагалі книжка ця по-своєму унікальна. Колись у середині 60-х багато подібних думок виклав український літературознавець Іван Дзюба у своєму творі «Інтернаціоналізм чи Русифікація». Тодішні начальники влаштували авторові справжнє пекло радянського зразка. Навіть побував Іван Дзюба за ґратами. Парадокс полягає в тому, що через якихось 40 років подібні думки висловив не більше-не менше, а партійний висуванець Леонід Кучма, який був номенклатурою як українського, так і радянського партапарату. Здавалося б, до його голосу в Москві могли б прислухатись. Але сам Кучма зізнався: «Коли я стверджую, що Україна – не Росія, я роблю це не для того, щоб посперечатися з тими, хто наполегливо стверджує протилежне. З такими людьми сперечатися – марна справа!»
Хто-хто, а пан Кучма вельми добре знає своїх колишніх наставників. Це як своєрідна ілюстрація однієї із наукових версій стосовно того, що клітина породила собі вірус сама.
(Лондон – Прага – Київ)
...Дедалі очевиднішим стає те , що нинішня Україна з її вольностями і свободами являє собою пряму загрозу національній безпеці Росії. Москва може миритися з присутністю ядерних і протиядерних американських майданчиків у безпосередній близькості від своїх кордонів. (Покричали для проформи, і будя!!)
Росія без найменшого напруження (а, можливо, навіть з неабияким задоволенням) сприймає факт того, що війська НАТО мають вільну руку в Афганістані. Ба-більше, існують твердження із різних джерел, що Москва допомагає деяким членам НАТО (йдеться зокрема про іспанців і португальців), відкриваючи повітряні і залізничні коридори для постачання військовим спорядженням натовських військ, розквартированих в Афганістані. Це зокрема розкопала зовсім недавно британська преса.
Де заритий собака
Активність десятків тисяч озброєних до зубів західних військовослужбовців на дуже відчутній і тривожно малій відстані від основного тіла Росії не турбує головних російських стратегів. Роз’їдаючі метастази наркоманії не вважаються чимось потенційно загрозливим для внутрішнього здоров’я та існування нації. Це, мовляв, також півбіди, яку можна контролювати. Далі ще простіше.
Ефективність опозиції зменшено настільки, що з нею всерйоз ніхто не рахується. Вже не йдеться про те, що її хтось у владі боїться.
Усі вищезгадані явища не несуть у собі жодної вагомої небезпеки для російського національно-державного мислення, які можна було б порівняти з тим, яку загрозу являє собою для Росії сучасна незалежна Україна.
Практично і теоретично усе, що нині походить з Києва, викликає своєрідну агонію незгоди у Кремля. Скерованими згори хвилями через пресу і телебачення, гази усеросійського гніву, роздратування і відчаю розносяться по всіх закутках і околицях одної шостої частини суші.
Придивіться, як одностайно-одноголосно звучить сьогодні російська реакція на газовий конфлікт. Так немовби у величезній країні є лише один телеканал, одна газета, а відтак одна думка. Ця монолітна суміш державної тривоги, державного страху і погано прихованого державного болю виплескуються за російські кордони. У газових баталіях Росія звертається по допомогу до Євросоюзу. Чим не дитя! Щоправда, дещо агресивне.
Вірус свободи – вірус загибелі
(Народна картина «Козак Мамай». Олія. 18 ст.)
...Україна – це не просто банальний ворог, із яким треба боротися, і над яким необхідно мати постійне око. Україна – це те, що в остаточному розрахунку, в прикінцевих випробуваннях може погубити Росію. Чого лише коштує ота злоякісна для Росії свобода слова, яка сьогодні в Україні стала просто буденною і майже невід’ємною частиною життя. Ось, як далеко усе зайшло.
Якщо закінчиться конфлікт із газом, спалахне суперечка навколо Севастополя і Криму. Згасне Крим, вибухне Тузла. А потім можна знову повертатися до газу. І так без кінця і без краю.
Якщо ж дати українській «бацилі свободи» вільно існувати далі, або ще гірше – дозволити їй вільно розвиватися і вдосконалюватися, то ця зараза, як вірус проникне в російський організм. А там зовсім недалеко до початку внутрішнього саморозпаду країни. В уявах російських керівників – це і є сьогодні головна загроза безпеці Росії.
Ціною неймовірних зусиль і жертв російським чиновникам і генералам вдалося залити у крові чеченське повстання. Трохи легше, але все-таки не без труднощів приборкали казанських татар. Інші народи Росії також із природнім апетитом зважували свої можливості незалежного розвитку. І їх довелося Москві ставити на місце. Але поруч завжди був і залишається приклад України. Цей подразник кісткою у горлі стирчить і надалі стирчатиме у сьогоднішніх і в наступних правителів російської держави.
Російські музи і гармати
... Пошкодження, що їх викликає розмноження вірусів у клітині, може бути зафіксоване системами внутрішньо-клітинного контролю, і така клітина повинна «покінчити життя самогубством» у перебігу процесу, який учені називають апоптозом, або запрограмованою клітинною смертю. Від здатності вірусу долати системи антивірусного захисту залежить як виживання самого вірусу, так і виживання клітини...
Невже у когось сьогодні можуть виникати сумніви, як важко, наприклад, відбуватимуться події, навколо того, що нині у Києві називають казенною фразою: виведення російського Чорноморського Флоту з Криму 2017 року. Невже хтось наївно думає, що російська армія так легко піде з України тільки тому, що це зафіксовано в угоді?
І не буде жодних відчайдушних спроб переглянути цей договір? Або продовжити його чинність на певний або зовсім невизначений строк, який назвуть перехідним чи транзитним?
Уже нині з Москви до Києва надсилають різні сигнали з явними ознаками і попередженнями, що простої формули розв’язання проблеми Чорноморського флоту не буде. А раптом до влади в Україні не без допомоги з-зовні (!?) прийде нова порода керівників, із якою Москві буде легше домовитись? На що лише не здатна піти російська державна машина, аби тримати українську бацилу бодай у менш загрозливій, менш заразній формі. У якихось буйних головах може виникнути бажання силою витіснити російський флот із Криму. Їм треба не забувати, чим Москва відповіла на подібне прагнення грузинів. В одну мить щезли російські музи, і на зміну їм заговорили російські гармати. Тут Москва не знає вагань.
Ще будучи президентом України Леонід Кучма написав книжку із приголомшливою назвою «Україна – не Росія». Взагалі книжка ця по-своєму унікальна. Колись у середині 60-х багато подібних думок виклав український літературознавець Іван Дзюба у своєму творі «Інтернаціоналізм чи Русифікація». Тодішні начальники влаштували авторові справжнє пекло радянського зразка. Навіть побував Іван Дзюба за ґратами. Парадокс полягає в тому, що через якихось 40 років подібні думки висловив не більше-не менше, а партійний висуванець Леонід Кучма, який був номенклатурою як українського, так і радянського партапарату. Здавалося б, до його голосу в Москві могли б прислухатись. Але сам Кучма зізнався: «Коли я стверджую, що Україна – не Росія, я роблю це не для того, щоб посперечатися з тими, хто наполегливо стверджує протилежне. З такими людьми сперечатися – марна справа!»
Хто-хто, а пан Кучма вельми добре знає своїх колишніх наставників. Це як своєрідна ілюстрація однієї із наукових версій стосовно того, що клітина породила собі вірус сама.
(Лондон – Прага – Київ)
