– Який проект ти приїхав здійснювати в Україні?
– Взагалі, теми проектів можуть бути різні: екологія, діти, люди з особливими потребами. Я приїхав в Україну працювати з дітьми, але приїхавши, побачив, що в організації, що мене приймала, не було достатньо дітей. І через два тижні після приїзду я хотів повернутися. Але передумав. Потім я викладав французьку мову, ходив у школи, розповідав про Францію, про Європу. А також із іншими волонтерами – переважно поляками – організовував у університетах «європейські клуби». Ми говорили про останні новини Європи. Зважаючи, що Україна ще не є членом ЄС, одним із наших завдань було мотивувати українців до вступу в ЄС.
– Чому ти вибрав Україну?
– Я знав, що Єврокомісія відправляє волонтерів в різні країни, і я мріяв про теплу країну. Я мав їхати в Стамбул, але не вийшло. Потім запропонували Україну. Зізнаюся, я їхав сюди з французькими стереотипами: Східна Європа – це щось сіре, там нічого робити, там холодно...
– Стереотипи розбилися?
– Щодо холоду – це не стереотип, це правда. Щодо Львова – то клімат такий же, як і у Лілі на півночі Франції, звідки я приїхав. У Франції ми теж п’ємо, але в Україні п’ють більше. І щодо жінок – жінки тут дуже красиві. Ну, і корупція...
– Були якісь проблеми по приїзді до України?
– По приїзді на мене напали, цей напад мав расистський характер. Ми викликали міліцію, але вони так і не приїхали. Це мене шокувало і десь зміцнило мої стереотипи. Але разом із тим, жоден міліціонер не підходив до мене і не вимагав гроші.
– Що можеш сказати про волонтерство в Україні?
– Це правда, що в Україні, волонтерство не розвинуто. Наприклад у Молдові, куди я з’їздив 3 місяці тому, лише в Кишиневі працює 20 людей із 10 країн. А в Україні, найбільшій країні Європи, всього 20, більшість із яких – поляки, я тут був єдиним французьким волонтером.
– В чому інтерес Єврокомісії присилати сюди волонтерів?
– Думаю, що спочатку це було задумано для створення зв’язків між молоддю, бо віковий ценз – це між 18 і 30 роками.
– Кажуть, що іноземці в Україні найчастіше спілкуються лише між собою, як було у твоєму випадку?
– Це те, що сталося зі мною. Справа в тому, що коли ти їдеш у незнайому країну, думаєш: «Та що, знайти друзів буде дуже легко!», але це не зовсім так. Із твоїм приїздом у житті українців нічого не змінюється. А ось ти опиняєшся просто в іншому світі.
– Чи поставало питання, яку мову вивчати: українську чи російську?
– Як усі іноземці перед від’їздом я купив гід і прочитав, що між Росією та жителями Львова є конфлікт ще з радянських часів. Я знав, що просити вчити російську – це було б образливо. Але я ж особисто не мав ніякого конфлікту з росіянами… тому хотів вчити російську. Та все ж довелося вчити українську. В принципі, під час мого проекту, всі 11 місяців мені потрібна була українська.
– Про що Ви говорили під час «євроклубів»?
– Нам було цікаво, чи справді українці хочуть увійти в Євросоюз. На загал, відповідь була ствердною. Але, не сказав би, що вона була ствердною на питання, чи готові вони змінитися…
– Що в Україні кардинально відрізняється від життя у Франції?
– Прохолодність, стриманість та погане обслуговування. Також незнання мов. Французи теж не говорять англійською, як шекспіри, але тут, все дуже патріотично. Я зараз знаходжуся в цій країні, і поважаю Ваші традиції, але коли країна входить в ЄС, і в Шенґенський простір – тоді більше немає кордонів. І впродовж дискусій я відмітив, що українці не дуже готові прийняти багатокультурність. Коли я розповідав львів’янам про ситуації в Парижі, то їм цікаве це місце, як туристичний напрямок, але вони не сприймають той факт, що там багато чорношкірих, арабів чи азійців. Українці мені дали ясно зрозуміти, що не хотіли б такого прикладу, як Франція. Я це можу зрозуміти, але це не європейська поведінка. ЄС – це не просто паспорт, треба багато чого прийняти, в тому числі космополітичне життя. Я не кажу, що Україна ніколи не буде в ЄС, але це точно буде не зараз. Чемпіонат Європи 2012 багато чого може змінити, допомогти увійти в ЄС, але ...
– Які сувеніри повезеш із України?
– Я дуже хочу купити матрьошки для мами, а для тата – вушанку. Прапорці, брелки для решти родини, взагалі – звичайні подарунки.
– Якщо в кількох словах, Україна – яка вона?
– Україна, Україна, Україна... країна велика, дуже різноманітна, і відмінна від європейських країн. Населення досить прохолодне – але це на перший погляд. Ось коли роззнайомишся ближче – то ця прохолода дуже швидко тане.
– Можеш сказати щось українською?
– Це базові фрази: Добрий день! Як справи? Привіт! Як справи – добре. Котра година? Скільки тобі років? До побачення! Смачного! Нема за що. Взагалі, розумію набагато більше, ніж можу сказати.
(Київ – Прага)
