На початку 90-х років вийшли книги документів і спогадів під редакцією професора Іллі Шульги – історика і очевидця Голодомору на Поділлі, де його жертвами стали щонайменше мільйон осіб. Хоча відкрито говорити правду про Голодомор почали набагато раніше на Заході.
У Франції в 1947 році вийшла книжечка Віктора Кравченка «Я обрав свободу», де йшлося про організацією Москвою масового голоду в Україні, хоча вона залишилася майже непоміченою. Роман про Голодомор Василя Барки «Жовтий князь», який вперше вийшов у США в 1968 році, був, як не парадоксально, оцінений лише міністерством сільського господарства США, як добре джерело з аграрної історії, але широкого розголосу ця книга тоді не мала. По-справжньому «зашуміло» про український Голодомор у світі в 1970-х роках, коли вийшов «Архіпелаг Гулаг» Олександра Солженіцина, і коли у 1978 році в Нью-Йорку вийшли книга Лева Копелєва, як свідка-комуніста щодо організації Голодомору в Україні.
Американці першими заговорили про організований Голодомор
Справжнім проривом стіни замовчування Голодомору став початок 80-х, коли в Гарвардському університеті започаткували в 1981 році наукову програму досліджень про історію голоду 1932-33 років в Україні.
У 1982 році вийшла майстерна розвідка американця Джеймса Кроула, в якій він розкрив двоєдушність американського журналіста Волтера Дюранті, котрий замовчував Голодомор, будучи кореспондентом «Нью-Йорк Таймс» в Москві у 30-х роках та вихваляв Сталіна і його режим. Публікація Кроула мала широкий розголос у світі.
У 1983 році з’явилася книга американського історика Джеймса Мейса «Комунізм і дилема національного визволення: національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 роки». Цей історик очолив цього ж року Комісію Конгресу США з розслідування голоду в Україні 1932-33 років. Він був чудовим знавцем джерел, архівів, ще перед роботою в Комісії організував низку заходів для привернення до цієї проблеми інтересу широкої громадськості.
Тоді, на початку 80-х, тема Голодомору була однією з тих, що підштовхнула уряд США підняти питання прав людини у світі та в СРСР. Тоді ж президент США Рональд Рейган назвав Радянський Союз «імперією зла». Комісія Конгресу США з розслідування голоду в Україні розпочала слухання у квітні 1986 року. Підсумковий звіт розміром у 524 сторінки, який схвалили всі члени Комісії, з’явився у квітні 1988 року і переданий на розгляд Конгресу.
Роботи американських істориків Джеймса Мейса, Роберта Конквеста змусили говорити про український Голодомор увесь світ. Стіна замовчування масового голоду 1932-33 років в Україні була зруйнована. У 1990 році Міжнародна незалежна комісія юристів передала до ООН документ, де поставлено вимогу – визнати голод 1932-33 років в Україні «актом геноциду».
Голодомор – геноцид: за і проти.
Про характеристику Голодомору 1932-33 років в Україні як «геноциду» було сказано прямо вже в 1950-ті роки в книзі Бориса Марченка і Олекси Воропая під назвою «Голодомор-геноцид в Україні в 1932-33 роки», яку перевидали французькою в Парижі до 50-річчя пам’яті жертв Голодомору.
Тобто про «Голодомор-геноцид» в Україні почали говорити відразу ж після ухвалення резолюції ООН про геноцид від 1948 року, в якій формулювання «геноциду» запропонував Рафаель Лемкін, у котрого 49 членів родини загинуло під час Голокосту. Але вся проблема полягає у тому, що Лемкіна змусили в ООН, під тиском представників СРСР і їхніх прихильників, вилучити з визначення геноциду згадку про цілеспрямоване знищення «політичних груп людей» як складову геноциду. Залишилося нинішнє, урізане, поняття геноциду як «дії, здійснювані з намірами знищити, повністю чи частково, якусь національну, расову чи релігійну групу». На це звертає увагу американський аналітик Йона Ґолдберґ, який наголошує: виходить, що масові вбивства селян-українців чи реакціонерів, або просто ворогів колективізації – це можна простити. На відміну від масових убивств представників тієї чи іншої національності, бо перші категорії гіпотетично становлять проблему, а не її вирішення. Врешті-решт: ліс рубають – тріски летять.
Виходить, вказує Ґолдберґ, що радянська влада і червоні китайці уникають обвинувачення в геноциді. І як наслідок – статусу жахливих злочинців, хоча в ХХ столітті вони перебили десятки мільйонів людей. Бо, бачте, їх виправдовує бажання прогресу! Ви лише погляньте, пише Ґолдберг, як росіяни спокійнісінько сприймають обвинувачення в масових вбивствах, але відмахуються, як дідько від ладану, від припущень, що ці злочини здійснені за расовими мотивами.
Це розмежування помилкове, стверджує Йона Ґолдберг. Вбивство є вбивство, незалежно від мотиву – чи це упереджено, чи з метою просвітницьких перетворень. Ба, більше, це розмежування, як пише американський експерт, є надуманим.
Геноцид за расовою ознакою також часто виправдовують його винуватці під маркою боротьби за прогрес. Ґолдберг наголошує, що у час Голодомору російська радянська влада систематично винищувала українську культуру, розцінюючи її як другосортну і таку, що не підлягає збереженню. Американський аналітик наголошує, що і суданські джанджавіди в Дарфурі, і китайські військові в Тибеті також бачать себе «модернізаторами». А хіба Голокост не здійснювали в ім’я прогресу його ініціатори?
І те, що американський Конгрес визнав Голодомор 1930-х років геноцидом українського народу, є одним із знакових явищ для зміни ставлення у світі до Голодомору. У вересні Палата представників ухвалила з нагоди 75-х роковин Голодомору резолюцію, де сказано: Йосиф Сталін та його оточення навмисне створили у 32-33-му роках умови для штучного голоду. Тоді загинуло 10 мільйонів людей. А Сенат говорив про Голодомор як про геноцид іще 5 років тому, в резолюції до 70-ї річниці трагедії.
А хіба цьогорічний висновок Європейського парламенту про масові вбивства українців у 1932-33 роках і характеристика Голодомору як злочину проти людяності далека від справжнього поняття геноциду? Тобто остаточне визначення більшістю країн у світі, що український Голодомор був геноцидом, не за горами, незважаючи на впертий опір нинішнього керівництва Росії. На сьогодні Голодомор у світі визнали злочином проти людяності чи геноцидом уряди чи парламенти вже близько 30 країн, серед яких США, Канада, Чехія, Австралія.
Правда про Голодомор – одна з причин швидкого визнання незалежності України 91-му
Український історик професор Станіслав Кульчицький, який ще у 1989 році відкрито давав оцінку голоду 1932-33 років на основі історичних фактів, якось відзначив, що Голодомор, правда про нього, – стали каталізатором повного суверенітету України. Неспроста, мабуть, фільм режисера Олеся Янчука про голод показали в Україні напередодні референдуму щодо незалежності 1 грудня 1991 року.
Якщо Леонід Кучма намагався переконувати українців, що «державність України виросла з Великої Перемоги 45-го», то Віктор Ющенко заявив, що головним ворогом незалежності України і «нищенням генетичного коду нації» були ті, хто організовував «геноцид проти українців... тодішня влада СРСР, рішення ЦК тієї партії». Президент Ющенко не сумнівається, що пам’ять про Голодомор має бути одним із наріжних каменів суверенітету держави і демократії в Україні. Його заслуга і в тому, що держава має «Закон України про Голодомор 1932-33 років», де чітко відзначено, що це «був геноцид українського народу».
Напередодні 75-річчя пам’яті жертв Голодомору, в німецькому Фрайбурзі відбулася міжнародна конференція з проблем вивчення голоду 1932-33 років в Україні, де одним із висновків стало те, що справжнє вивчення масштабів цього масового вбивства українців лише розпочинається.
(Прага – Київ)
У Франції в 1947 році вийшла книжечка Віктора Кравченка «Я обрав свободу», де йшлося про організацією Москвою масового голоду в Україні, хоча вона залишилася майже непоміченою. Роман про Голодомор Василя Барки «Жовтий князь», який вперше вийшов у США в 1968 році, був, як не парадоксально, оцінений лише міністерством сільського господарства США, як добре джерело з аграрної історії, але широкого розголосу ця книга тоді не мала. По-справжньому «зашуміло» про український Голодомор у світі в 1970-х роках, коли вийшов «Архіпелаг Гулаг» Олександра Солженіцина, і коли у 1978 році в Нью-Йорку вийшли книга Лева Копелєва, як свідка-комуніста щодо організації Голодомору в Україні.
Американці першими заговорили про організований Голодомор
Справжнім проривом стіни замовчування Голодомору став початок 80-х, коли в Гарвардському університеті започаткували в 1981 році наукову програму досліджень про історію голоду 1932-33 років в Україні.
У 1982 році вийшла майстерна розвідка американця Джеймса Кроула, в якій він розкрив двоєдушність американського журналіста Волтера Дюранті, котрий замовчував Голодомор, будучи кореспондентом «Нью-Йорк Таймс» в Москві у 30-х роках та вихваляв Сталіна і його режим. Публікація Кроула мала широкий розголос у світі.
У 1983 році з’явилася книга американського історика Джеймса Мейса «Комунізм і дилема національного визволення: національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 роки». Цей історик очолив цього ж року Комісію Конгресу США з розслідування голоду в Україні 1932-33 років. Він був чудовим знавцем джерел, архівів, ще перед роботою в Комісії організував низку заходів для привернення до цієї проблеми інтересу широкої громадськості.
Тоді, на початку 80-х, тема Голодомору була однією з тих, що підштовхнула уряд США підняти питання прав людини у світі та в СРСР. Тоді ж президент США Рональд Рейган назвав Радянський Союз «імперією зла». Комісія Конгресу США з розслідування голоду в Україні розпочала слухання у квітні 1986 року. Підсумковий звіт розміром у 524 сторінки, який схвалили всі члени Комісії, з’явився у квітні 1988 року і переданий на розгляд Конгресу.
Роботи американських істориків Джеймса Мейса, Роберта Конквеста змусили говорити про український Голодомор увесь світ. Стіна замовчування масового голоду 1932-33 років в Україні була зруйнована. У 1990 році Міжнародна незалежна комісія юристів передала до ООН документ, де поставлено вимогу – визнати голод 1932-33 років в Україні «актом геноциду».
Голодомор – геноцид: за і проти.
Про характеристику Голодомору 1932-33 років в Україні як «геноциду» було сказано прямо вже в 1950-ті роки в книзі Бориса Марченка і Олекси Воропая під назвою «Голодомор-геноцид в Україні в 1932-33 роки», яку перевидали французькою в Парижі до 50-річчя пам’яті жертв Голодомору.
Тобто про «Голодомор-геноцид» в Україні почали говорити відразу ж після ухвалення резолюції ООН про геноцид від 1948 року, в якій формулювання «геноциду» запропонував Рафаель Лемкін, у котрого 49 членів родини загинуло під час Голокосту. Але вся проблема полягає у тому, що Лемкіна змусили в ООН, під тиском представників СРСР і їхніх прихильників, вилучити з визначення геноциду згадку про цілеспрямоване знищення «політичних груп людей» як складову геноциду. Залишилося нинішнє, урізане, поняття геноциду як «дії, здійснювані з намірами знищити, повністю чи частково, якусь національну, расову чи релігійну групу». На це звертає увагу американський аналітик Йона Ґолдберґ, який наголошує: виходить, що масові вбивства селян-українців чи реакціонерів, або просто ворогів колективізації – це можна простити. На відміну від масових убивств представників тієї чи іншої національності, бо перші категорії гіпотетично становлять проблему, а не її вирішення. Врешті-решт: ліс рубають – тріски летять.
Виходить, вказує Ґолдберґ, що радянська влада і червоні китайці уникають обвинувачення в геноциді. І як наслідок – статусу жахливих злочинців, хоча в ХХ столітті вони перебили десятки мільйонів людей. Бо, бачте, їх виправдовує бажання прогресу! Ви лише погляньте, пише Ґолдберг, як росіяни спокійнісінько сприймають обвинувачення в масових вбивствах, але відмахуються, як дідько від ладану, від припущень, що ці злочини здійснені за расовими мотивами.
Це розмежування помилкове, стверджує Йона Ґолдберг. Вбивство є вбивство, незалежно від мотиву – чи це упереджено, чи з метою просвітницьких перетворень. Ба, більше, це розмежування, як пише американський експерт, є надуманим.
Геноцид за расовою ознакою також часто виправдовують його винуватці під маркою боротьби за прогрес. Ґолдберг наголошує, що у час Голодомору російська радянська влада систематично винищувала українську культуру, розцінюючи її як другосортну і таку, що не підлягає збереженню. Американський аналітик наголошує, що і суданські джанджавіди в Дарфурі, і китайські військові в Тибеті також бачать себе «модернізаторами». А хіба Голокост не здійснювали в ім’я прогресу його ініціатори?
І те, що американський Конгрес визнав Голодомор 1930-х років геноцидом українського народу, є одним із знакових явищ для зміни ставлення у світі до Голодомору. У вересні Палата представників ухвалила з нагоди 75-х роковин Голодомору резолюцію, де сказано: Йосиф Сталін та його оточення навмисне створили у 32-33-му роках умови для штучного голоду. Тоді загинуло 10 мільйонів людей. А Сенат говорив про Голодомор як про геноцид іще 5 років тому, в резолюції до 70-ї річниці трагедії.
А хіба цьогорічний висновок Європейського парламенту про масові вбивства українців у 1932-33 роках і характеристика Голодомору як злочину проти людяності далека від справжнього поняття геноциду? Тобто остаточне визначення більшістю країн у світі, що український Голодомор був геноцидом, не за горами, незважаючи на впертий опір нинішнього керівництва Росії. На сьогодні Голодомор у світі визнали злочином проти людяності чи геноцидом уряди чи парламенти вже близько 30 країн, серед яких США, Канада, Чехія, Австралія.
Правда про Голодомор – одна з причин швидкого визнання незалежності України 91-му
Український історик професор Станіслав Кульчицький, який ще у 1989 році відкрито давав оцінку голоду 1932-33 років на основі історичних фактів, якось відзначив, що Голодомор, правда про нього, – стали каталізатором повного суверенітету України. Неспроста, мабуть, фільм режисера Олеся Янчука про голод показали в Україні напередодні референдуму щодо незалежності 1 грудня 1991 року.
Якщо Леонід Кучма намагався переконувати українців, що «державність України виросла з Великої Перемоги 45-го», то Віктор Ющенко заявив, що головним ворогом незалежності України і «нищенням генетичного коду нації» були ті, хто організовував «геноцид проти українців... тодішня влада СРСР, рішення ЦК тієї партії». Президент Ющенко не сумнівається, що пам’ять про Голодомор має бути одним із наріжних каменів суверенітету держави і демократії в Україні. Його заслуга і в тому, що держава має «Закон України про Голодомор 1932-33 років», де чітко відзначено, що це «був геноцид українського народу».
Напередодні 75-річчя пам’яті жертв Голодомору, в німецькому Фрайбурзі відбулася міжнародна конференція з проблем вивчення голоду 1932-33 років в Україні, де одним із висновків стало те, що справжнє вивчення масштабів цього масового вбивства українців лише розпочинається.
(Прага – Київ)
