– Пане Удовенко, Ви безпосередньо вели переговори з підписання «Великого договору». Які питання були тоді найгострішими?
– Вони боляче реагували й тоді на усі питання, пов’язані з самостійністю України. Росія ніяк не розуміла, як це республіки можуть бути незалежними. Вона ніяк не визнавала того, що між нами є державний кордон – між Росією й країнами СНД. Вони визнавали лише, що державний кордон є тільки по периметру колишнього Радянського Союзу. Друге питання було дуже гостре про те, що Росія не має територіальних претензій до України і не буде їх мати у майбутньому. Переговори зайшли в глухий кут. І тоді я звернувся до Кучми, і ми з ним під час перебування у Москві на саміті СНД зустрілися із Єльциним. І Єльцин каже: «Ви що, маєте територіальні претензії до України? – Ні, не маємо.— А що, будете мати? – Не будемо.— Так запишіть це». Також дуже дискусійним було питання про подвійне громадянство. Росія наполягала на цій нормі. А Україна ніяк не погоджувалася. Врешті-решт пристали на наші умови.
– Тобто, ті питання, які й тоді викликали певне напруження, залишилися такими досі. І от з огляду на ті роки, що пройшли, для якої країни – для Росії чи України – як виявилося, було важливішим підписання цього «Великого договору»?
– Це не торги були. Це були дуже складні дипломатичні переговори, важливі для обох країн – як для Росії, так і для України. Адже ці переговори закладали на тривалий час підвалини наших відносин. Кожне слово Договору має рівне значення і важливість для обох країн. Це був розумний компроміс. Ще дуже важливим для мене є те, що В’ячеслав Чорновіл перший виступив у Верховній Раді з пропозицією ратифікувати цю угоду. І потім спочатку Україна, а за нею Росія ратифікували цей Договір про дружбу, партнерство та співробітництво.
– Пане Удовенко, чи не втратив Договір зараз свого значення? І чи не настав час думати про підписання якоїсь нової угоди?
– Десять років я постійно говорив про те, що нам у відносинах з Росією треба насамперед керуватися цією угодою. І ми б тоді запобігли дуже багатьом проблемам. Для нас найголовніше зберегти цей Договір і продовжити його дію, бо радикали у Російській Федерації вже закликали до розірвання Договору. Вони й Україну до цього штовхають. І якщо ми не подовжимо дію цієї угоди, це посилить загрозу Україні з боку сусідньої держави. Я категоричний противник перегляду цього Договору. Він повинен бути автоматично продовжений. А це дуже легко зробити: якщо кожна сторона – і Росія й Україна – не приймає ніяких рішень щодо анулювання Договору, то він продовжує діяти. Тому я, щоб не відкрити скриньку Пандори, не підтримую ніяких розмов про можливість перегляду «Великого договору». У ньому записані базові принципи відносин двох окремих незалежних країн. І це головне.
(Київ – Прага)
– Вони боляче реагували й тоді на усі питання, пов’язані з самостійністю України. Росія ніяк не розуміла, як це республіки можуть бути незалежними. Вона ніяк не визнавала того, що між нами є державний кордон – між Росією й країнами СНД. Вони визнавали лише, що державний кордон є тільки по периметру колишнього Радянського Союзу. Друге питання було дуже гостре про те, що Росія не має територіальних претензій до України і не буде їх мати у майбутньому. Переговори зайшли в глухий кут. І тоді я звернувся до Кучми, і ми з ним під час перебування у Москві на саміті СНД зустрілися із Єльциним. І Єльцин каже: «Ви що, маєте територіальні претензії до України? – Ні, не маємо.— А що, будете мати? – Не будемо.— Так запишіть це». Також дуже дискусійним було питання про подвійне громадянство. Росія наполягала на цій нормі. А Україна ніяк не погоджувалася. Врешті-решт пристали на наші умови.
– Тобто, ті питання, які й тоді викликали певне напруження, залишилися такими досі. І от з огляду на ті роки, що пройшли, для якої країни – для Росії чи України – як виявилося, було важливішим підписання цього «Великого договору»?
– Це не торги були. Це були дуже складні дипломатичні переговори, важливі для обох країн – як для Росії, так і для України. Адже ці переговори закладали на тривалий час підвалини наших відносин. Кожне слово Договору має рівне значення і важливість для обох країн. Це був розумний компроміс. Ще дуже важливим для мене є те, що В’ячеслав Чорновіл перший виступив у Верховній Раді з пропозицією ратифікувати цю угоду. І потім спочатку Україна, а за нею Росія ратифікували цей Договір про дружбу, партнерство та співробітництво.
– Пане Удовенко, чи не втратив Договір зараз свого значення? І чи не настав час думати про підписання якоїсь нової угоди?
– Десять років я постійно говорив про те, що нам у відносинах з Росією треба насамперед керуватися цією угодою. І ми б тоді запобігли дуже багатьом проблемам. Для нас найголовніше зберегти цей Договір і продовжити його дію, бо радикали у Російській Федерації вже закликали до розірвання Договору. Вони й Україну до цього штовхають. І якщо ми не подовжимо дію цієї угоди, це посилить загрозу Україні з боку сусідньої держави. Я категоричний противник перегляду цього Договору. Він повинен бути автоматично продовжений. А це дуже легко зробити: якщо кожна сторона – і Росія й Україна – не приймає ніяких рішень щодо анулювання Договору, то він продовжує діяти. Тому я, щоб не відкрити скриньку Пандори, не підтримую ніяких розмов про можливість перегляду «Великого договору». У ньому записані базові принципи відносин двох окремих незалежних країн. І це головне.
(Київ – Прага)
