— Ви 18 років пропрацювали на «Ехо Москви». Чи те, що відбувається зараз довкола цієї радіостанції, відрізняється від тієї критики, до якої «Ехо Москви» вже звикло?
— Ви знаєте, і так, і ні. Справа в тому, що критика була весь час існування радіо, ми відчували прохолоду, таку, знаєте, суміш прохолоди і ворожості. Просто ніколи влада не формулювала своє ставлення до радіостанції відверто, і, мабуть, ця війна (Росії з Грузією) стала таким собі своєрідним каталізатором, коли президент… Бачите! Я помиляюсь, і це не випадкова помилка! …Прем’єр Путін, якого всі вважають реальним президентом Росії, не витримав, а головний редактор «Ехо Москви» Олексій Венедиктов не витримав у свою чергу, і те, що він мені розповідав і казав, що це приватно він мені розповідає свою розмову з Володимиром Путіним, він оприлюднив, і це стало відомо, і з’явилося у «Нью-Йоркері», а після цього це вже оприлюднила газета «Коммерсант». Це притягнуло широку увагу і це, звичайно, змінило формат взаємин між радіостанцією «Ехо Москви» і керівництвом Росії, між журналістами і владою. Тексти, з якими ознайомились слухачі і читачі, оця бесіда (Путіна з Венедиктовим) відверта ось у чому: досить одного руху мізинця Володимира Путіна, щоб радіостанцію закрили. Це – правда.
— Чи ви будете підкорятися, так би мовити, «співати під дудку Москви», чи ви будете боронитися в якийсь спосіб, який характерний цій радіостанції, яку знають як «острівець демократії», як вас називають?
— От Ви кажете: «танцювати чи співати під дудку». Що це означає в перекладі на реальні дії звичайного журналіста? Це значить просто: брехати. У нас у Москві є так звані «федеральні» радіостанції, вони – частина державного пропагандистського апарату. Все, як і у нас, на перший погляд: новини, музика… Тільки різниця в тому, що там – брехня. У випадках із грузинськими подіями слухач чує лишень погляд міністра закордонних справ Сергія Лаврова, чи, наприклад, президента Дмитра Медведєва. А що там думає грузинська сторона, що там думає керівництво НАТО, що там думає керівництво європейської співдружності, – ніхто не знає.
— Але якщо хтось слухає Радіо Свобода, то він, напевно, знає й інші погляди…
— Радіо Свобода – це закордонна радіостанція, з якою нічого не можна зробити, її не можна сварити, її можна тільки позбавити ліцензії, що, мабуть, скоро і зроблять в Росії. Я кажу про «Ехо Москви» і кажу про дії журналістів. Якщо, наприклад, на федеральних каналах кажуть про нинішню економічну кризу, то звичайно, те, що, мовляв, Росія свята і божа, і тільки американці (а вплітають туди й НАТО) винні у цій економічні кризі. А в нас, наприклад, мільйон слухачів слухають нас, а ведучий ранкового ефіру точить дискусію про те, чому, наприклад, гроші стабілізаційного фонду тільки були у цінних паперах на Заході; чи інше – протягом 8 років панування, коли був президент Путін, чому ці гроші не йшли до російського господарства; чому, наприклад, за 8 років панування Путіна не збудовано жодної автомобільної дороги?! Це правда! Розумієте?! От так ми працювали, так ми працюємо, що б не говорив Путін, що б не казав Медведєв! Коли у нас поганий настрій, то ми кажемо один одному: «Ми пережили багато президентів». Знаєте, журналістика, я для себе за 18 років це усвідомив, – це місія. Розумієте, місія!
— Тобто Ви говорите, як і у Вашій останній книжці, яка називається «Кисло-солодка журналістика», про те, що журналіст несе відповідальність за всі свої слова (чи сказані усно, чи написані на папері)…
— Знаєте, я пригадую таку невеличку історію… Вона трапилась із відомим письменником і поетом Булатом Окуджавою. Це було ще за радянських часів, і до нього прийшла група людей, таких собі «офіційних». Вони запропонували йому підписати один лист проти когось. Це була в радянські часи така мода: проти когось щось підписувати. Він подивився на цей папірець, прочитав його, віддав і сказав: «Знаєте, вас я бачу вперше і востаннє, а зі своїм сумлінням мені жити все життя». І от, знаєте, ці слова і цю історію, яку мені розповіла вдова Окуджави, я запам’ятав на все життя. І цю історію знають усі на «Ехо Москви». Може бути абиякий компроміс із владою, але цей компроміс не має права пересилити компроміс із сумлінням. Тому я думаю, що, поки нас не закрили, ми так само будемо працювати, як і працювали.
(Прага – Київ)
— Ви знаєте, і так, і ні. Справа в тому, що критика була весь час існування радіо, ми відчували прохолоду, таку, знаєте, суміш прохолоди і ворожості. Просто ніколи влада не формулювала своє ставлення до радіостанції відверто, і, мабуть, ця війна (Росії з Грузією) стала таким собі своєрідним каталізатором, коли президент… Бачите! Я помиляюсь, і це не випадкова помилка! …Прем’єр Путін, якого всі вважають реальним президентом Росії, не витримав, а головний редактор «Ехо Москви» Олексій Венедиктов не витримав у свою чергу, і те, що він мені розповідав і казав, що це приватно він мені розповідає свою розмову з Володимиром Путіним, він оприлюднив, і це стало відомо, і з’явилося у «Нью-Йоркері», а після цього це вже оприлюднила газета «Коммерсант». Це притягнуло широку увагу і це, звичайно, змінило формат взаємин між радіостанцією «Ехо Москви» і керівництвом Росії, між журналістами і владою. Тексти, з якими ознайомились слухачі і читачі, оця бесіда (Путіна з Венедиктовим) відверта ось у чому: досить одного руху мізинця Володимира Путіна, щоб радіостанцію закрили. Це – правда.
— Чи ви будете підкорятися, так би мовити, «співати під дудку Москви», чи ви будете боронитися в якийсь спосіб, який характерний цій радіостанції, яку знають як «острівець демократії», як вас називають?
— От Ви кажете: «танцювати чи співати під дудку». Що це означає в перекладі на реальні дії звичайного журналіста? Це значить просто: брехати. У нас у Москві є так звані «федеральні» радіостанції, вони – частина державного пропагандистського апарату. Все, як і у нас, на перший погляд: новини, музика… Тільки різниця в тому, що там – брехня. У випадках із грузинськими подіями слухач чує лишень погляд міністра закордонних справ Сергія Лаврова, чи, наприклад, президента Дмитра Медведєва. А що там думає грузинська сторона, що там думає керівництво НАТО, що там думає керівництво європейської співдружності, – ніхто не знає.
— Але якщо хтось слухає Радіо Свобода, то він, напевно, знає й інші погляди…
— Радіо Свобода – це закордонна радіостанція, з якою нічого не можна зробити, її не можна сварити, її можна тільки позбавити ліцензії, що, мабуть, скоро і зроблять в Росії. Я кажу про «Ехо Москви» і кажу про дії журналістів. Якщо, наприклад, на федеральних каналах кажуть про нинішню економічну кризу, то звичайно, те, що, мовляв, Росія свята і божа, і тільки американці (а вплітають туди й НАТО) винні у цій економічні кризі. А в нас, наприклад, мільйон слухачів слухають нас, а ведучий ранкового ефіру точить дискусію про те, чому, наприклад, гроші стабілізаційного фонду тільки були у цінних паперах на Заході; чи інше – протягом 8 років панування, коли був президент Путін, чому ці гроші не йшли до російського господарства; чому, наприклад, за 8 років панування Путіна не збудовано жодної автомобільної дороги?! Це правда! Розумієте?! От так ми працювали, так ми працюємо, що б не говорив Путін, що б не казав Медведєв! Коли у нас поганий настрій, то ми кажемо один одному: «Ми пережили багато президентів». Знаєте, журналістика, я для себе за 18 років це усвідомив, – це місія. Розумієте, місія!
— Тобто Ви говорите, як і у Вашій останній книжці, яка називається «Кисло-солодка журналістика», про те, що журналіст несе відповідальність за всі свої слова (чи сказані усно, чи написані на папері)…
— Знаєте, я пригадую таку невеличку історію… Вона трапилась із відомим письменником і поетом Булатом Окуджавою. Це було ще за радянських часів, і до нього прийшла група людей, таких собі «офіційних». Вони запропонували йому підписати один лист проти когось. Це була в радянські часи така мода: проти когось щось підписувати. Він подивився на цей папірець, прочитав його, віддав і сказав: «Знаєте, вас я бачу вперше і востаннє, а зі своїм сумлінням мені жити все життя». І от, знаєте, ці слова і цю історію, яку мені розповіла вдова Окуджави, я запам’ятав на все життя. І цю історію знають усі на «Ехо Москви». Може бути абиякий компроміс із владою, але цей компроміс не має права пересилити компроміс із сумлінням. Тому я думаю, що, поки нас не закрили, ми так само будемо працювати, як і працювали.
(Прага – Київ)
