«У Радянському Союзі схвалення вторгнення зовсім не було настільки одностайним, як це подавали наші ЗМІ. Величезна кількість моїх співвітчизників бажали успіху «празькій весні» і сприйняли вторгнення танків у Прагу як особисту трагедію», – каже російська правозахисниця.
На її думку, танки придушили не лише амбіції волелюбних чехів і словаків, а й спільну мрію про «соціалізм з людським обличчям». Люди тоді вірили, що соціалізм був найкращою соціально-економічною системою. Інша справа, що реальний світ суттєво відрізнявся від гасел. Тому реформи, які проводили у Чехословаччині, надихнули багатьох людей у Радянському Союзі. Московська інтелігенція, зокрема, вірила, що зможе скористатися цими реформами як зразком, щоб змінити і своє життя на краще.
Людмила Алексєєва згадує, що її друзі у 1968 році переживали, як радянське керівництво відреагує на чехословацький експеримент, але вірили, що ніхто не буде вдаватися до сили. Такого оптимізму не мав лише колишній політв’язень Анатолій Марченко, який 27 липня 1968 року написав відкритого листа кільком провідним радянським газетам і Бі-Бі-Сі. Марченко попереджав, що радянські лідери налякані тим, що діється у Чехословаччині, бо це може підірвати їхній авторитет і дискредитувати принципи і методи, якими керуються у соціалістичному таборі. Через два дні Анатолія Марченка заарештували, а його друзів почали викликати на допити.
Щоб відкласти розправу, Людмила Алексєєва втекла з родиною відпочивати в Україну і вже там почула про вторгнення радянських танків у Прагу. А ввечері 25 серпня 1968 року в квартирі одного зі своїх київських друзів вона почула по Радіо Свобода про демонстрацію на Красній площі проти придушення «празької весни».
Російська правозахисниця каже, що розчарованих людей у Радянському Союзі було набагато більше ніж семеро тих, хто наважився вийти під стіни Кремля. Наприклад, один студент Московського університету на вході до вузу почав збирати підписи проти вторгнення. Невдовзі юнак опинився у психіатричній лікарні.
Офіційна влада тоді проводила масові мітинги на підтримку дій радянського війська у Празі. Відмова підняти руку на таких зібраннях була досить сміливим кроком. У результаті тисячі, можливо і десятки тисяч людей втратили роботу, переконана Людмила Алексєєва. І сумно те, що ніхто в Чехословаччині не знав про таку солідарність.
«Ми образили Грузію так само, як і Чехословаччину»
Голова Московської Гельсінкської групи зізнається, що у 40-ві роковини придушення «празької весни» її пригнічує той самий сором, що й тоді. Цього разу через воєнні дії Росії в Грузії.
Обидві країни поєднують століття інтенсивних культурних зв’язків, від часів Олександра Пушкіна і Олександра Грибоєдова. Неможливо уявити російської культури без внеску грузинів і навпаки. Тепер дружбу зруйнували заради імперської мети: нехай вони й не думають наблизитися до Заходу, пояснює мету російської влади правозахисниця.
«У Грузії, так само як і в Чехословаччині, ми образили вторгненням наших друзів і втратили їхні симпатії і довіру. Рано чи пізно будуть наслідки, і вони будуть зворотними від мети вторгнення російського війська в Грузію. Ця країна надовго буде втраченою для Росії як добрий сусід, можливо назавжди. Так як ми втратили Чехословаччину», – переконана Людмила Алексєєва.
На її думку, танки придушили не лише амбіції волелюбних чехів і словаків, а й спільну мрію про «соціалізм з людським обличчям». Люди тоді вірили, що соціалізм був найкращою соціально-економічною системою. Інша справа, що реальний світ суттєво відрізнявся від гасел. Тому реформи, які проводили у Чехословаччині, надихнули багатьох людей у Радянському Союзі. Московська інтелігенція, зокрема, вірила, що зможе скористатися цими реформами як зразком, щоб змінити і своє життя на краще.
Людмила Алексєєва згадує, що її друзі у 1968 році переживали, як радянське керівництво відреагує на чехословацький експеримент, але вірили, що ніхто не буде вдаватися до сили. Такого оптимізму не мав лише колишній політв’язень Анатолій Марченко, який 27 липня 1968 року написав відкритого листа кільком провідним радянським газетам і Бі-Бі-Сі. Марченко попереджав, що радянські лідери налякані тим, що діється у Чехословаччині, бо це може підірвати їхній авторитет і дискредитувати принципи і методи, якими керуються у соціалістичному таборі. Через два дні Анатолія Марченка заарештували, а його друзів почали викликати на допити.
Щоб відкласти розправу, Людмила Алексєєва втекла з родиною відпочивати в Україну і вже там почула про вторгнення радянських танків у Прагу. А ввечері 25 серпня 1968 року в квартирі одного зі своїх київських друзів вона почула по Радіо Свобода про демонстрацію на Красній площі проти придушення «празької весни».
Російська правозахисниця каже, що розчарованих людей у Радянському Союзі було набагато більше ніж семеро тих, хто наважився вийти під стіни Кремля. Наприклад, один студент Московського університету на вході до вузу почав збирати підписи проти вторгнення. Невдовзі юнак опинився у психіатричній лікарні.
Офіційна влада тоді проводила масові мітинги на підтримку дій радянського війська у Празі. Відмова підняти руку на таких зібраннях була досить сміливим кроком. У результаті тисячі, можливо і десятки тисяч людей втратили роботу, переконана Людмила Алексєєва. І сумно те, що ніхто в Чехословаччині не знав про таку солідарність.
«Ми образили Грузію так само, як і Чехословаччину»
Голова Московської Гельсінкської групи зізнається, що у 40-ві роковини придушення «празької весни» її пригнічує той самий сором, що й тоді. Цього разу через воєнні дії Росії в Грузії.
Обидві країни поєднують століття інтенсивних культурних зв’язків, від часів Олександра Пушкіна і Олександра Грибоєдова. Неможливо уявити російської культури без внеску грузинів і навпаки. Тепер дружбу зруйнували заради імперської мети: нехай вони й не думають наблизитися до Заходу, пояснює мету російської влади правозахисниця.
«У Грузії, так само як і в Чехословаччині, ми образили вторгненням наших друзів і втратили їхні симпатії і довіру. Рано чи пізно будуть наслідки, і вони будуть зворотними від мети вторгнення російського війська в Грузію. Ця країна надовго буде втраченою для Росії як добрий сусід, можливо назавжди. Так як ми втратили Чехословаччину», – переконана Людмила Алексєєва.
