Через 57 днів після смерті Шевченка домовина з його тілом була видобута з могили і залізницею перевезена до Москви, а звідти кіньми через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець та Ніжин – до Києва.
18 травня труна була встановлена у Церкві Різдва Христового поруч із пристанню на Подолі, 20 травня її перенесли на борт пароплава «Кременчук» і ввечері того ж дня доставили до Канева.
А 22 травня прах Шевченка був похований на вершині Чернечої гори на високому правому березі Дніпра кількома кілометрами нижче Канева. У тій місцевості поет наприкінці свого життя мріяв оселитися, і там він заповів себе поховати.
«Молюсь Тобі, Боже милий, Господи великий! Що не дав мені загинуть, Небесний владико! Що дав мені добру силу Пересилить горе І привів мене, старого, На сі святі гори Одинокий вік дожити, Тебе восхвалити І Твоєю красотою Серце веселити…»
Традиція вшанування поета
Незабаром Чернечу гору назвали Тарасовою, і могила Шевченка стала місцем паломництва.
У тридцяті роковини перепоховання поета група студентів заснувала на могилі Тараса Шевченка таємне «Братство Тарасівців», метою якого було визволення України.
Попри переслідування з боку російської, а потім радянської влади, в українців склалася традиція щороку 22 травня покладати квіти до пам’ятника поетові, привселюдно читати його вірші і співати пісні на його слова.
«І я живу, і надо мною З своєю Божою красою Гориш ти, зоренько моя. Моя порадонька святая! Моя ти доле молодая!»