Найчастіше подібні акції закінчуються їхніми арештами та запровадженнями до закритих центрів для тимчасового утримання, або, як їх іще називають, депортаційних таборів. Результатом однієї такої маніфестації, яка відбулася днями під дверима міністерства внутрішніх справ Бельгії, стало затримання кілька десятків осіб без документів.
Але більшість з них відпустили, бо місцеві депортаційні табори переповнені. Кореспондент Радіо Свобода побував в одному з них, неподалік міста Льєжа.
Майже що в’язниця
Зовні табір нагадує звичайну в’язницю: високі паркани з колючим дротом, сигналізація, наглядові камери, заґратовані вікна й варта. Територія для вільного пересування – 30 метрів коридору.
Більшість мешканців, або як їх тут називають, резидентів – представники арабських країн. Далі за чисельністю йдуть вихідці з африканських країн і Китаю. Нерідко серед прибульців можна побачити вихідців із Афганістану, Албанії, Ірану і навіть із країн Латинської Америки. Українців порівняно небагато: тільки 6 осіб, заробітчан із західних областей.
Директор табору Крістін Леруа пояснює, що загалом щорічно через них проходять представники десь 75 національностей. На прикладі цього табору, каже вона, можна окреслити світову географію бідності, адже більшість із прибульців – шукачі європейського добробуту.
«Максимальна кількість, яку ми можемо утримувати, 150 осіб. Хоча наразі в таборі перебуває десь на десять резидентів більше. Зазначу, що наш табір тільки для чоловіків», – додала його директор.
Із табору одна дорога – геть із ЄС
Процедура оформлення новоприбулого нелегала типова і нагадує тюремну: вилучають небезпечні речі – ножиці, леза, сірники та шнурівки, натомість видають пакунок із піжамою, засобами гігієни та рушник. Далі знімають відбитки пальців та надають допомогу психолога, соціального працівника і юриста.
Із цього моменту починається процес ідентифікації затриманого. Якщо при ньому були бодай якісь документи, що засвідчують особу, працівники міністерства закордонних справ намагаються вийти на зв’язок із посольством його країни. Проте найчастіше резиденти приховують свої справжні імена та документи. Адже неідентифіковану особу не можна депортувати.
Максимові Басалаєву з Білорусі довелося провести в таборі близько чотирьох місяців. Зрештою він опинився поза воротами центру з документом, який давав право перебування на території Євросоюзу – та лише протягом п’яти днів.
«Якщо потрапиш сюди, то в тебе є два шляхи: або депортація додому, якщо твоє посольство доведе твою національну належність, або ж отримаєш свободу і папір зі вказівкою покинути «шенґен» упродовж п’яти днів. Та чекати такого рішення можна місяцями. Мінімум – 2 місяці, максимум – рік. Це тому, що коли тебе визнало посольство, то одразу везуть до аеропорту. Відмовишся їхати – отримаєш іще два місяці на роздуми. Закінчиться цей термін – і знову все спочатку», – каже шукач кращого життя з Білорусі.
Нелегальні прибульці мають і своїх захисників
А за ворітьми центру для нелегалів – метушня та вигуки: «Свобода!», «Солідарність!» Як виявилося, двічі на тиждень тут збираються члени так званого «Колективу спротиву центрам для іноземців».
Голова секретаріату цієї організації Жак Шевальє в інтерв’ю Радіо Свобода заявив, що вони борються за припинення роботи всіх закритих центрів та скасування депортацій.
«Ми – об’єднання добровольців і вимагаємо поважати права людини, а також виступаємо проти політики бельгійського уряду щодо примусових депортацій людей без документів після їхнього утримання в закритих центрах. Зрештою, ці центри – справжні тюрми, яких у Бельгії є аж чотири», – каже захисник свободи нелегалів.