Р.С.: Пані Шустрова, чому вдався комуністичний переворот у лютому 1948 року в Чехословачині, в країні, яка успішно розвивалась і в міжвоєнний період належала до економічно найуспішніх у Європі?
П.Ш.: Комуністичний переворот відбувся в усіх країнах, куди дійшла Червона Армія. При цьому потрібно зазначити, що Чехословаччина з усіх тих країн була найлівішою. Зрештою, у міжвоєнний період і в інших розвинутих європейських країнах — в Італії, Франції, Німеччині, Англії — переважала соціальна ідея. Але це були симпатії до соціальної країни, в жодному випадку не до комунізму чи тим більше – до диктатури. І, звичайно, в Чехословаччині дуже постарались радянські представники та їхні прихильники – комуністи, щоб зміцнити цю ідею. Так дійшло до перевороту.
Р.С.: Чи доходило в Чехословаччині протягом комуністичного правління до фізичногно опору з боку чехів і словаків, до акцій протесту?
П.Ш.: Фізичний опір у нас справді був буже слабкий, але це й не дивно. Людей зміна захопила зненацька, хоча й тривала якийсь час. Все було збудоване на брехні. Ще раніше, ніж якийсь опір сформувався, люди, яких режим боявся, опинялись або за кордоном, або в тюрмах, або навіть були страчені.
Р.С.: Пані Шустрова, Ви безпосередній учасник «оксамитової» революції. Яка ідея вивела людей на площі, чому революція сталась у 89-му році, не раніше і не пізніше?
П.Ш.: Ми повинні завжди усвідомлювати, яку велику роль в цей час грала міжнародна ситуація, як на той час уже змінився радянський комунізм, як пом’якшав його тиск і нагляд. Дихати стало вільніше. Це перше. Друге: виросло нове покоління, яке вже так не боялось комуністичного режиму. Вони не знали 68-го року, коли людей за ідеї виганяли з роботи. Ця генерація, ці молоді люди, так само як у Польщі, Угорщині, Словенії, зрештою, й на Заході України, у Львові, вийшли на вулиці з гаслом «Ми хочемо свободу». І на вулицях уже не стояли танки, Радянський Союз уже не міг підтимувати своїх сателітів.
Р.С.: Як підтримувати демократичні перетворення в державі – чи то в Чехії, чи в Україні, де комуністи входять до парламенту?
П.Ш.: Передовсім не дати себе збити з пантелику, тому що ніколи не є так ідеально, як ми собі це уявляємо, коли стоїмо з однодумцями на майдані. Тоді здавалось, що ми всі заодно. По-друге, не слід забувати, що завжди серед нас будуть люди, котрі прагнуть влади, власних вигод ціною інших. Крім цього, ми повинні поводити себе як вільні люди, не боятись вказувати на те, що нам не подобається. І в цьому зусиллі нам треба бути наполегливими. І ще одне: потрібно не забувати, що свято спільних зусиль триває недовго, потім приходять будні. Не можна відразу і швидко змінити життя, але треба стояти на своєму і вірити.
П.Ш.: Комуністичний переворот відбувся в усіх країнах, куди дійшла Червона Армія. При цьому потрібно зазначити, що Чехословаччина з усіх тих країн була найлівішою. Зрештою, у міжвоєнний період і в інших розвинутих європейських країнах — в Італії, Франції, Німеччині, Англії — переважала соціальна ідея. Але це були симпатії до соціальної країни, в жодному випадку не до комунізму чи тим більше – до диктатури. І, звичайно, в Чехословаччині дуже постарались радянські представники та їхні прихильники – комуністи, щоб зміцнити цю ідею. Так дійшло до перевороту.
Р.С.: Чи доходило в Чехословаччині протягом комуністичного правління до фізичногно опору з боку чехів і словаків, до акцій протесту?
П.Ш.: Фізичний опір у нас справді був буже слабкий, але це й не дивно. Людей зміна захопила зненацька, хоча й тривала якийсь час. Все було збудоване на брехні. Ще раніше, ніж якийсь опір сформувався, люди, яких режим боявся, опинялись або за кордоном, або в тюрмах, або навіть були страчені.
Р.С.: Пані Шустрова, Ви безпосередній учасник «оксамитової» революції. Яка ідея вивела людей на площі, чому революція сталась у 89-му році, не раніше і не пізніше?
П.Ш.: Ми повинні завжди усвідомлювати, яку велику роль в цей час грала міжнародна ситуація, як на той час уже змінився радянський комунізм, як пом’якшав його тиск і нагляд. Дихати стало вільніше. Це перше. Друге: виросло нове покоління, яке вже так не боялось комуністичного режиму. Вони не знали 68-го року, коли людей за ідеї виганяли з роботи. Ця генерація, ці молоді люди, так само як у Польщі, Угорщині, Словенії, зрештою, й на Заході України, у Львові, вийшли на вулиці з гаслом «Ми хочемо свободу». І на вулицях уже не стояли танки, Радянський Союз уже не міг підтимувати своїх сателітів.
Р.С.: Як підтримувати демократичні перетворення в державі – чи то в Чехії, чи в Україні, де комуністи входять до парламенту?
П.Ш.: Передовсім не дати себе збити з пантелику, тому що ніколи не є так ідеально, як ми собі це уявляємо, коли стоїмо з однодумцями на майдані. Тоді здавалось, що ми всі заодно. По-друге, не слід забувати, що завжди серед нас будуть люди, котрі прагнуть влади, власних вигод ціною інших. Крім цього, ми повинні поводити себе як вільні люди, не боятись вказувати на те, що нам не подобається. І в цьому зусиллі нам треба бути наполегливими. І ще одне: потрібно не забувати, що свято спільних зусиль триває недовго, потім приходять будні. Не можна відразу і швидко змінити життя, але треба стояти на своєму і вірити.