Напевно, кожна людина, незаконно позбавлена волі, замислюється: яка ж її ціна?! 2016 рік, маленька чотиримісна камера №71, у ній чотири людини ‒ я, Ремзі Меметов та двоє хлопців з Донецька. Один воював на боці «ДНР», а інший ‒ проти. Щоцно прокинувся від сонячних променів з вікна камери ‒ тиша. Капає кран. Так бридко, прямо як молотком по вухах ‒ чи нерви мої вже настільки розхитані. Прокидатися не хочу, такий солодкий сон снився ‒ свобода, дім ‒ як на фотокадрах. Хочеться заснути знову, склеїти ці кадри, щоб хоч ще трохи погуляти на волі уві сні.
Так що ж там мені снилося? Рідна домівка, я в літній кухні ‒ приїхав у гості до батьків з Ялти в Нижньогірський район ‒ стою, посміхаюся. Мати запрошує: «Сину, сідай, їж!» Я питаю: «Що там, мамо?» «Борщ», ‒ каже. Я посміхаюся, а мама все зрозуміла й заспокоює: «Не переживай, свинини там немає, все на курці, як ти там говориш? Халяль?» «Так, халяль!» «Так сідай, їж, усе халяль!». Сідаю, їм. О-о-о, що-що, а мамин борщ я люблю, наминаю за обидві щоки. Батько приніс свіжих овочів з городу, теж сів, щоб поїсти.
Цей кадр зникає і спливає інший: Ялта, центральний ринок, де я довго працював, підходжу до входу, зустрічаю знайомих мужиків, агашок (старших братів ‒ КР), вони кличуть мене пити каву під кінець робочого дня. П'ю каву, закурив. Спілкуємося, розмовляємо про торгівлю, новини, сім'ї. Я дивлюся на годинник, кажу: «Мені час іти, скоро вечірня перевірка!» Що?! Яка перевірка? Прокидаюся, розумію, що це сон. Перевірка ‒ це глибокий відбиток системи в моїй свідомості, навіть уві сні треба вийти на перевірку, перерахунок.
Зима, шістнадцятий рік ‒ замовили на етап у психлікарню, кримчани знають її як «Розочку» ‒ розташована на вулиці Рози Люксембург у Сімферополі. Ми на знак солідарності з Ільмі Умеровим відмовилися відповідати на запитання психіатра ‒ вважаємо це приниженням нашої честі й гідності. Загалом на 27 днів поїхав. Приїхав, обшмонали, завели в камеру типу палати, але все одно камера.
Завідувачка дізналася, що везуть «терористів», попросила підкріплення ‒ вона жертва пропаганди, не інакше
У коридорі стоять двоє в масках, охорона посилена. Завідувачка дізналася, що везуть «терористів», попросила підкріплення ‒ вона жертва пропаганди, не інакше. Ну нехай, думаю, поспілкуємося, сподіваюся, страх розвіється. Заходжу в палату, в ній чотири людини, а п'ятий ‒ мій братик Рефат Алімов, як завжди, посміхається, життєрадісний, обнялися, поговорили, хвала Всевишньому. У нього все добре, цілими днями читає книги, грає в шахи.
Північ, усі сплять, а я не можу, думки: так яка ж ціна моєї волі?
Як у камері, так і в туалеті ведеться відеоспостереження. 10 днів минули непомітно, потім час зупинився. Одноманітність, режим, підйом, відбій ‒ все за розкладом. Північ, усі сплять, а я не можу, думки: так яка ж ціна моєї волі? Дивлюся на стіну. Вона знизу наполовину пофарбована в синій колір фарбою, верхня частина ‒ біле вапно, тобто за радянським принципом, як у школах, лікарнях тощо. Дивлюся уважно, уявляю, ніби сидить кохана дружина та щось готує дітям, грається моя донечка, молодша тікає, а старша її ловить ‒ усе, як і має бути у дружній родині. Тільки їх поруч немає... Я встаю, читаю дуа (молитву ‒ КР) Аллаху, прошу Всевишнього спокою в душі та якнайшвидшого звільнення для всіх незаконно засуджених земляків.
Розповідають санітарові, як проводили контртерористичні операції на Кавказі та вбивали таких, як ми, «терористів»
Ранок, прокинувся від сміху «масок» ‒ охорони ‒ прийшла інша зміна. З розмови зрозумів, що вони не місцеві, з Росії. Розповідають санітарові, як проводили контртерористичні операції на Кавказі та вбивали таких, як ми, «терористів» ‒ показують пальцем на мене. Не витримав, став сперечатися, лаятися з ними, кажу їм: «Що ви взагалі про нас знаєте? Ми до тероризму стосунку не маємо, що вам там ваше начальство розповідає?!»
Один відповідає: «Чого вам не живеться спокійно? Займалися б роботою, сім'єю тощо...»
Я у відповідь: «Так ось так і жили мирно, і займалися сім'єю, поки ви не прийшли й ваша влада. І сказали: тепер ми тут господарі, а ви ‒ терористи! Так не буває: в одній державі ‒ мирні громадяни, а в вашій ‒ злочинці!» Дивлюся на нього й розумію, що поведінка у нього постановча, намагається провокувати.
Повернувся в СІЗО, уже в іншу камеру. Ремзі перевели теж, у нашу поселили малоліток. Через деякий час спецчастина приносить лінгвістичну експертизу для ознайомлення, вона є основним речовим доказом у справі, виконана в Уфі башкирськими експертами. Ознайомився, був шокований, що вони понаписували, ці псевдоексперти. Знав би тоді, що поїду відбувати в цю далеку холодну Башкирію...
(Далі буде)
Вадим Сірук, громадянський журналіст, активіст, правозахисними організаціями визнаний політичним в'язнем
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Кримські «справи Хізб ут-Тахрір»
Представники міжнародної ісламської політичної організації «Хізб ут-Тахрір» називають своєю місією об'єднання всіх мусульманських країн в ісламському халіфаті, але вони відкидають терористичні методи досягнення цього і кажуть, що зазнають несправедливого переслідування в Росії та в окупованому нею в 2014 році Криму. Верховний суд Росії заборонив «Хізб ут-Тахрір» у 2003 році, включивши до списку об'єднань, названих «терористичними».
Захисники заарештованих і засуджених у «справі Хізб ут-Тахрір» кримчан вважають їх переслідування мотивованим за релігійною ознакою. Адвокати зазначають, що переслідувані у цій справі російськими правоохоронними органами – переважно кримські татари, а також українці, росіяни, таджики, азербайджанці та кримчани іншого етнічного походження, які сповідують іслам. Міжнародне право забороняє запроваджувати на окупованій території законодавство держави-окупанта.
