18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Расим Юнусов, кримський татарин, народився 23 липня 1938 року. Уродженець села Старі Шулі (з 1945 року Тернівка ‒ КР) Балаклавського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Юнус Осман (1907 р.н.), мати Сабір'є Юнус (1914 р.н.), брат Шакір Юнус (1936 р.н.), я, Расим Юнусов, сестра Меліга Юнус (1944 р.н.), а також брат батька, мій дядько Осман Халіль (1896 р.н.) та його дружина Айше Халіль (1905 р.н.).
На момент депортації сім'я проживала в селі Старі Шулі Балаклавського району Кримської АРСР. Сім'я жила у новому будинку з каменю, збудованому моїм дідом та його синами Халілем та Юнусом, тобто моїм дядьком і батьком. Мали присадибну ділянку та домашню худобу: вівці, кози, одного коня та лоша, корову та маленьке теля, а також курей. Перед початком війни батько працював у колгоспі бригадиром, його відіслали навчатися до Кефе (кримськотатарська назва Феодосії ‒ КР). Війна застала батька в Кефе і звідти його забрали в армію. Перед окупацією Криму німцями батько повернувся в село з госпіталю, де лікувався, після поранення пересувався він на милицях, так і був депортований хворий.
Один із солдатів вирвав із моїх рук торбу, священну книгу й викинув, горіхи розсипалися на всі боки
18 травня 1944 року я пам'ятаю, як сьогоднішній день, ніби перед очима страшний сон. На світанку з шумом і криками увірвалися в будинок три солдати у військовій формі, зі зброєю в руках. Мені було 5 років і 10 місяців. Я не розумію, що відбувається: ми, діти сонні, плачемо, мати з немовлям на руках теж плаче. Ці троє військових щось кричать і, підштовхуючи всіх прикладами, виганяють із будинку у двір. У цій метушні мати дає мені в руки торбу з горіхами вагою у півтора-три кілограми та Коран. Це помітив один із солдатів, вирвав із моїх рук торбу, священну книгу й викинув, горіхи розсипалися на всі боки. Коли солдати, підганяючи всіх у двір, вибили у батька з-під руки милицю, він впав і не міг іти, дядько Халіль допоміг йому. Дядько Халіль сам був інвалідом війни 1918-1920 років.
З речей не дозволили брати нічого, тільки те, що одягли на себе та вузлик із дитячим одягом. Один із військових щось кричав і тикав пістолетом в обличчя батькові. Під'їхала вантажна автівка, вона вже була повністю завантажена людьми. Нас стали вантажити в автівку, всі плачуть, солдати кричать і стріляють вгору. Дядько Халіль із дружиною не помістилися у цій машині, їх посадили в іншу. Цей жах, звіряче ставлення до літніх людей, жінок і дітей я не можу забути.
Я згадую один страшний епізод, коли пливли на баржі: жінка молода з немовлям стояла біля краю баржі й раптом разом із дитиною кинулася в воду
Нас привезли до ешелону, який стояв у полі, і стали вантажити у скотинячі вагони, де не було чим дихати від смороду й такої кількості людей. Люди напівсидячи дрімали на голих дошках, лежати місця не було. Туалету в вагоні не було, їжу видали наступного дня: солона хамса та чомусь борошно. Це було повне знущання. Воду для пиття набирали на зупинках, якщо встигали і було куди набирати. Люди помирали дорогою, нам дітям, щоб ми не злякалися, говорили, що не потрібно дивитися на небіжчиків.
Потім нас повантажили на баржі, пливли річкою, ніхто не знав, куди ми пливемо. Я згадую один страшний епізод, коли пливли на баржі: жінка молода з немовлям стояла біля краю баржі й раптом разом із дитиною кинулася в воду. Це відбувалося на моїх очах. Ніхто з охорони навіть не став її рятувати.
Потім знову везли вантажними автівками. І, нарешті, на початку червня приїхали в якусь глуху місцевість, кругом дрімучий ліс. Місцевим жителям сказали, що ми ‒ літні люди, жінки, діти ‒ зрадники. Людей розселяли в бараки довжиною у 30-40 метрів, розділені дощатими перегородками по дев'ять квадратних метрів, посередині коридор півтора метра шириною. У кожне приміщення поселяли по дві-три сім'ї. Бараки були старі, у них раніше жили ув'язнені, їх переселили на сім кілометрів далі. У цих бараках від клопів і вошей неможливо було спати. У тій кімнаті ліжок не було, столів теж – голе приміщення, спали на підлозі.
Усім оголосили наказ: хто вийде за межі села ‒ в'язниця без суду. Усіх дорослих від 16 років погнали на лісоповал
Місцевість, куди нас привезли, то була Марійська АРСР, де займалися лісозаготівлею, тобто лісоповал. Усім оголосили наказ: хто вийде за межі села ‒ в'язниця без суду. Усіх дорослих від 16 років погнали на лісоповал, а батька поставили на міст через річку охоронцем, де він простояв шість місяців, він ледве ходив на милицях.
Люди почали хворіти на тиф. Різка зміна клімату сильно подіяла на них. Окрім того, відсутність їжі, ліків та антисанітарія. З молодих пагонів липи та листя з висівками готували коржі, і ще з трави лободи варили борщ і давали людям. Робітникам видавали 500 грамів хліба на день, утриманцям, тобто дітям ‒ 200 грамів на весь день.
Вдень дорослі були на роботі, а діти були віддані самі собі вдома. Навіть, коли діти хворіли і були з температурою, фельдшер Барабанов не видавав батькам лікарняного листа, говорив: «Іди на роботу».
Ми жили на лісоділянці Кума. Коли мати захворіла, її забрали до барака, куди поміщали всіх хворих, вона пролежала три місяці, дітей до неї не пускали. Потім захворіла сестра Меліга, вона померла... Дуже багато померло людей у перший рік. Взимку морози доходили до 50-55 градусів. Люди замерзали на смерть, з одягом було погано.
У 1946 році відкрили школу до 4-х класів, куди ходили діти від 8 до 12-13 років. Усе навчання велося російською мовою, у табелях успішності у графі «рідна мова» вписана «російська». На запитання: чому не татарська? ‒ відповідь: немає такого народу і мови. Таке говорили викладачі. Школа з 5 до 7 класу розташована була за 7 кілометрів, до неї діти ходили пішки: взимку ‒ сніг і холод, навесні ‒ повені. Школа з 8 до 10 класу була за 80 кілометрів, але навчатися в ній кримським татарам заборонялося.
Всіх зобов'язували ходити на підпис до коменданта, інакше тюрма. Весь цей жах депортації ‒ місце, куди нас привезли, як ми жили там, як помирали дорослі люди та діти ‒ неможливо описати без сліз навіть зараз. Забути це теж неможливо.
На літніх канікулах я працював із дядьком Халілем, він був пічником. З 13 років працював із батьком, він був ковалем. Точили пилки, сокири, робили ковальські зварювання для візків.
Упродовж життя було дуже багато випадків, коли мені відмовляли як кримському татарину
У 1955 році ми переїхали до Узбекистану, в місто Чирчик, за викликом друга батька. У 17 років я пішов на роботу працівником на повний робочий день, інакше не хотіли брати. Закінчив 10 класів вечірньої школи. У 1963 році хотів вступити до Ташкентського театрального інституту, але мені нагадали, хто я такий. У 1965-66 році я працював бригадиром електриків із ремонту електроустаткування. В цей час набирали електриків для роботи в Ірані, з моєї бригади взяли двох росіян, а мені знову нагадали, хто я. Та й упродовж життя було дуже багато випадків, коли мені відмовляли як кримському татарину.
Клеймо «зрадника», присвоєне мені у 5 років і 10 місяців, я ношу досі. Зараз мені 72-й рік, але хто може мені відповісти, за що я страждав і страждаю, за що страждають мої діти теж? Чи буде реабілітація, чи будуть покарані ті, хто це зробив? Чи будемо ми визнані рівноправним народом, корінним, який проживав раніше і живе зараз, зі своєю рідною мовою, культурою, автономією? Адже ми це заслуговуємо!
(Спогад від 17 вересня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків