Ігор Гирич

Терміни-поняття: «Русь», «Україна-Русь», «Київська Русь», «Московська Русь», «Новгородська Русь», «Південна Русь», «Давня Русь», «Київська держава». Коротко про появу цих термінів та зміст, який вкладали в них – у матеріалі Радіо Свобода.

(Текст вперше опублікований на сайті Раді Свобода у 2021 році)

Сучасна людина часто плутає терміни-поняття, що ввели у публічний оббіг історики для визначення домодерної держави, з назвами держав, які побутують сьогодні у щоденному вжитку.

Скажімо, коли говоримо – середньовічна Німеччина, то маємо на увазі не терени Федеративної Республіки Німеччини. Ми розуміємо, що у X–XIX століттях існувала офіційно держава Священна Римська імперія германської нації, яка включала території сучасної Франції, Нідерландів, Бельгії, Італії, Австрії, Швейцарії та інших держав. Що у часи розвиненого середньовіччя це був мультинаціональний конгломерат держав.

Так само і Україна в XVII–XVIII століттях, як козацька держава, існувала під офіційною назвою Військо Запорозьке. Не завжди назва країни означала той самий національний зміст, який існує у наші дні. Польське визначення Litwa зовсім не було семантично тотожним до литовського Letuva. Хоч і звучать вони дуже подібно. У першому випадку для поляків – це провінція польськокультурної Речі Посполитої, що колись було Великим князівством Литовським, але втратило свою литовську національну самобутність. У другому – це питомо литовська Литва, що відновила свою самостійність у 1918 році.

Так само і Русь українська не є тим самим, що і Русь московська (російська). Для Європи Русь – це територія, що була населена українцями і білорусами. Так вона сприймалася навіть у XVIII і на початку XIX століть, коли вже була завойована Москвою. Натомість московська Русь називалася на мапах Європи Московією.

Джерела літописні свідчать, що для жителів князівської Руси – Русь у вузькому сенсі – це територія сучасних Київської, Житомирської, Черкаської і Чернігівської областей. З цим не сперечаються і російські сучасні історики. З колоніальними завоюваннями і переселеннями русинів-киян назва Русь поширилася на усю давньокиївську імперію: на Північно-Східну Русь з Володимиром, Суздалем і зрештою Москвою.

«Підправлення» історичної пам’яті відбулося в часах Російської імперії за часів Петра I. Для цього знадобився історіографічний міф про «Москву – Третій Рим», що постав від часів московського митрополита-грека Кипріана у XIV столітті.

Московська держава «переписала» своє минуле під зручне ідеологічне виправдання нових захоплених земель, населених «тоже русскими» українцями і білорусами.

У IX–XIII століттях не існувало держави «Київська Русь». Це історіографічна політика московських книжників транслювалася на офіційну російську схему історії. Генеалогічно-династичний принцип княжої династії – Рюриковичів – був накладений Шльоцером, Міллером і Карамзіним та іншими у кінці XVIII–початку XIX століть на багатонаціональну державу, в якій політично домінувала російська народність.

Для росіян «Киевская Русь» – це перший період домонгольської Русі до остаточного завоювання її монголами і татарами у 1240-х роках. Зі зміцненням Володимира у Північно-Східній Русі постає Московське князівство. І розпочинається історія «Московської Русі». Петро І переносить столицю в Петербург і настає доба нової історії Росії – Петербурзької Русі.

Отже, як би українцеві не було приємно відчувати, що Русь давня асоціюється з давнім Києвом, до української історії термін «Давня Русь» не має жодного стосунку. Як і для польських істориків та політичної думки, Литва – це лише географія польської території; так і Київ для росіян – це лише «мать городов русских».

Тому і застосували українські історики і філософи історії іншу історичну перспективу – національно-українську. Запровадивши термін «Русь-Україна»або «Україна-Русь». Сталося це в 1860-х–1880-х роках, а затвердився цей термін після появи першого тому «Історії України-Руси»Михайла Грушевського у 1898 році.

Для українців – це була науково-політична альтернатива російській імперській політиці, яка не визнавала окремого українського історичного процесу, а отже і претензій українців на новітню свою державу. Перейняв традицію державного Києва – Галич-Львів, коли в період із середини XIII століття до 1340-х років існувала Галицько-Волинська держава (королівство).

Термін «Київська держава» є синонімічним до «Україна-Русь». Обидва не суперечать, а взаємодоповнюють один одного. Тому не лише можна, а навіть і варто вживати поняття «Київська держава» як паралельний синонім до «України-Руси». Це збагачує семантичний ряд понятійного апарату споживача історії.

Разом з тим змістовне наповнення цих двох понять не зовсім тотожне.

Говорячи «Україна-Русь», ми маємо передусім на увазі етнічне визначення території населеної протоукраїнцями в часи існування Київської держави.

Коли вживаємо поняття «Київська держава», маємо на увазі передусім історико-політичний чинник – існування давньоукраїнської держави у IX–XIII століттях. Термін «Київська держава» має якраз політичну складову, яку завжди повинна мати на увазі, студіююча минуле, людина. Його ввела в історіографію і підручники державницька школа в Україні: В. Липинський, Д. Дорошенко, С. Томашівський.

Видатний український історик Микола Костомаров вживав і поняття «Новгородська Русь», маючи на увазі окремішнє політичне функціонування цього острівця Північної Росії з Новгородом і Псковом від Москви, до завоювання Іваном III у 1478 році. Новгородська республіка (Господин Великий Новгород) проіснувала від XII–до XV століть і ментально більше належала до торгових Ганзейських республік Північної Європи, ніж до євразійської Москви. За що і поплатилася тривалими репресіями, депортацією і терором з боку московського уряду, втратою незалежності і культурним занепадом та поступовою асиміляцією московським етносом. Сьогоднішній Великий Новгород – це вже ретрансляція московської політичної традиції XV–XVI століть.

Термін «Давня Русь» в російській історіографії є синонімом до «Киевская Русь» та «Московская Русь». Як правило його вживають в російській літературі для позначення хронологічного періоду від IX до кінця XVII століть. Територіально російські дослідники під цей термін відносять і землі українські з Галичиною і Закарпаттям включно. Оскільки його асоціюють сусіди передусім з територією етнічної Росії, вживати його щодо України українцям не зовсім доречно. І краще послуговуватися відповідниками: «давньоукраїнський», «староукраїнський», «києворуський» та їхніми синонімами.

Під тиском російської цензури і поліційними переслідуваннями українофілів у середині XIX століття, тодішніми українськими істориками вживався компромісний термін. Про українські землі писали як про історію «Південної Руси» або «Південно-Західної Русі». Білорусь офіційними чинниками називалася «Західною Руссю». Саме такі терміни вживали у своїх наукових і літературних працях П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович. Цей термін-поняття в офіційних підросійських виданнях активно функціонував аж до 1917 року.

Після революції 1905–1907 років почали вживати паралельно і термін «Україна», проте в добі реакції його застосування було дуже обмежене. Українці-малороси воліли писати «Південна Русь», а свідомі українці – «Україна».

Ігор Гирич, професор, доктор історичних наук

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал тексту – на сайті Радіо Свобода