Зараз увага багатьох Українців прикута до Казахстану. Адже в цій країні проживало й проживає чимало наших співвітчизників. Зрештою, із казахською землею пов’язана доля нашого великого Кобзаря.

У 1847 році Тараса Шевченка заслали в Казахстан, де він мав можливість познайомитися з місцевим тюркомовним населенням, що сповідувало іслам. Це населення він іменував киргизами. У вірші «Сон» («Гори мої високії...»), написаному поетом у 1848 році в Орській фортеці, є такі слова:

Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту і жупан...
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже, й там,
Єй же Богу, лучше жити,
Ніж нам на Украйні.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..

Непідробний інтерес

Шевченко демонстрував непідробний інтерес до місцевого казахського населення. І хоча він був людиною, що знала принади імперської цивілізації, у нього фактично не бачимо ніякої зверхності щодо «нецивілізованих» народів. Навпаки, поет неодноразово показує своє зацікавлення казахським побутом, фольклором, релігійними віруваннями. Він називає казахів «дикунами», але не вживає це слово в негативному розумінні, оскільки критикував «цивілізацію», протиставляючи їй «природність». Тож «дикість» часто трактується Шевченком саме як природність.

Показовим у плані інтересу поета до казахських звичаїв та вірувань є вірш «У Бога за дверима лежала сокира...» (1848) Очевидно, задум цього твору виник, коли Шевченко здійснював переїзд від Орської фортеці до Раїмського укріплення. По дорозі побачив одиноке зелене дерево в пустельній місцевості, що вразило його уяву.

Про це він пише в повісті «Близнюки» (подаємо мовою оригіналу):

«По обыкновению транспорт снялся с восходом солнца, только [я] не по обыкновению остался в арьергарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлении. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая нагайкою на темную точку: «Манна аулья агач» (здесь святое дерево). Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва — это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношения. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни. Подул легонький ветерок, и великан приветливо кивнул мне своей кудрявой головою. А я, в забытьи, как бы живому существу, проговорил: «Прощай» – и тихо поехал за скрывшимся в пыли транспортом».

Під цим враженням Шевченко намалював акварель «Джангис-агач» (1848) і написав вірш «У Бога за дверима лежала сокира...»

У вірші використовується легенда про те, що ніби кайзак (казах) викрав у Бога сокиру, але ця сокира вирубала всі дерева. І ось серед цієї пустелі залишилося лише одне дерево:

Одним єдине при долині
В степу край дороги
Стоїть дерево високе,
Покинуте богом.
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїжджають,
Дивуються з його,
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парості розпустило
У їх біднім краї.

Існує думка, що при написанні вірша Тарас Шевченко використав автентичну казахську легенду. Однак ця легенда так і не була виявлена. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, котрий спирався як на певні легенди, так і на враження від своєї подорожі з Орської фортеці в Раїм.

Цю подорож поет досить детально описує в своїй повісті «Близнюки». Даний опис далекий від вражень колоніста-«цивілізатора» (що ми, наприклад, маємо в Пушкінській «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.»). Це, швидше, враження людини, що хоче пізнати «чуже» (як чужу для неї природу, так і людей).

При цьому Шевченко неодноразово демонструє захоплення цим «чужим».

Захоплення і живопис

Ось лише одна замальовка поета, де він розповідає про пожежу в степу, коли казахи палили там сухе бадилля (подаємо мовою оригіналу):

«Пожар был все еще впереди нас, и мы могли видеть только один дым, а пламя еще не показывалось из-за горизонта. С закатом солнца начал освещаться горизонт бледным заревом. С приближением ночи зарево краснело и к нам близилось. Из-за темной горизонтальной, чуть- чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И, действительно, невиданная картина представилася моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная, неописанная картина!».

Під впливом цих вражень Шевченко намалював одну з найкращих своїх акварелей «Пожежа в степу» (1848).

При написанні цієї картини він також використав свої спостереження над життям казахських племен. На передньому плані цього живописного твору зображені казахи, що сидять біля палаючого вогнища.

Взагалі казахська тема зайняла помітне місце в живописі Шевченка. Під час подорожі до Раїма й перебування в Приаральї він створив близько двох десятків малюнків, де зображене життя казахів та інших народів цього регіону – «Казахи в юрті», «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Пастух на коні» та інші.

Цікавим є шевченків «Автопортрет з байгушами». Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів. Шевченку належить також низка інших малярських робіт пізнішого періоду, де він зображував не лише пейзажі, а й пам’ятки цього регіону. Серед них відомими є акварель «Туркменські аби у Кара-Тау» (1857) та малюнок сепією «Молитва за померлих» (1856–1857).

«Безумовна молитва»

Казахські враження знайшли відображення в деяких листах Шевченка, але чи не найсильніше тема життя казахів та інших мусульманських народів «казахського регіону» звучить у «Щоденнику» (1857–1858).

Записи «Щоденника» дають підстави говорити, що його автор виявляв терпиме, а то й позитивне ставлення до ісламу. Наприклад, у позитивному плані він говорить про мусульманські уявлення щодо раю. Його захоплюють деякі народні вірування тюркських народів. Подаємо мовою оригіналу:

«Туркменцы и киргизы, – читаємо в «Щоденнику», – святым своим (аулье) не ставят, подобно батырям, великолепных абу (гробниц), на труп святого наваливают безобразную кучу камней, набросают верблюжьих, лошадиных и бараньих костей. Остатки жертвоприношений. Ставят высокий деревянный шест, иногда увенчанный копьем, увивают этот шест разноцветными тряпками, и на том оканчиваются замогильные почести святому. Грешнику же, по мере оставленного им богатства, ставят более или менее великолепный памятник. И напротив памятника, на двух небольших изукращенных столбиках, ставят плошки, в одной по ночам ближние родственники жгут бараний жир, а в другую плошку днем наливают воду для птичек, чтобы птичка, напившись воды, помолилась Богу о душе грешного и любимого покойника. Безмолвная поэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвышенности которой наши просвещенные архипастыри, вероятно бы, усомнились и запретили бы как языческое богохуление».

Шевченко також зобразив цю «безмовну молитву» на згадуваному малюнку «Молитва за померлих».

Видається, що Шевченко швидше знаходив спільну мову з «чужими» казахами, ніж iз росіянами. Він негативно ставився до російських старовірів- розкольників. В одному з місць «Щоденника» зазначає (подаємо мовою оригіналу): «Грязнее, грубее этих закоренелых раскольников я ничего не знаю. Соседи их, степные дикари киргизы, тысячу раз общительнее этих прямых потомков Стеньки Разина».

«Товариші по нещастю»

Враження Шевченка від знайомства зі східними культурами були настільки сильні, що він навіть планував написати поему «Сатрап і Дервіш», дія якої мала б відбуватися на Сході.

Правда, зазначав він (подаємо мовою оригіналу): «Не знаю только, как быть с женщинами. На Востоке женщины – безмолвные рабыни. А в моей поэме они должны играть первые роли. Их нужно провести, как они и в самом деле были, немыми, бездушными рычагами позорного действия». Однак цей задум так і не був повністю реалізований. Лише пізніше Шевченко його частково реалізував у розпочатій, але не закінченій поемі «Юродивий».

Характеризуючи ставлення Шевченка до казахів в цілому, і до тюркського світу зокрема, можемо констатувати, що воно було позитивним.

Ця позитивність визначалася кількома моментами.

По-перше, Шевченко був противником імперської політики Росії. Вважав, що ісламські народи Росії є такими ж жертвами цієї політики, як і українці. У цьому сенсі він бачив у них «товаришів по нещастю».

По-друге, Шевченко був досить толерантною людиною. Про це свідчить як його літературна творчість, так і творчість художньо-образотворча. Він умів долати «рідні» міфи й стереотипи і пізнавати «чуже».

Життя тюркських народів Казахстану й Середньої Азії викликало в нього чималий інтерес. Звідси його численні малюнки казахів, відображення «казахської теми» в поезії та прозових творах.

Петро Кралюк, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода