Кримським татарам добре відомо, як російська пропаганда вміє заперечувати факт існування цілого народу. Вона стирає будь-які згадки про нього. Так, після депортації 1944-го року кримські татари на 50 років зникли з радянської історіографії. Щобільше, на них навішали ще й тавро зрадників. Навіть у побуті діяла жорстка цензура історичної пам’яті. Радянська влада забороняла кримським татарам співати пісні, у яких згадувалося море, адже воно могло викликати бажання повернутися на Батьківщину, до Криму.
Мустафа Джемілєв якось розповідав, що дізнався про свою Батьківщину випадково, з таємної розмови батьків на кухні посеред ночі. Уявіть, наскільки сильним був страх перед СРСР, що з дітьми навіть не хотіли говорити про півострів!
Найкращий захист від тиранії – це знання. Саме тому кримські татари й українці мають дізнаватися більше один про одного
І все ж таки, найкращий захист від тиранії – це знання. Саме тому кримські татари й українці мають дізнаватися більше один про одного. У нас велика спільна історія та багато сучасних викликів, які можна здолати тільки разом.
У 2019 році на своєму виступі у Стенфордському університеті я розповідала про чинники формування кримськотатарської ідентичності та її взаємодії з українською. Які ж вони? Одними з найболючіших, але важливих точок перетину наших ідентичностей є знищення мови, позбавлення права на землю, заборона культури та примусові переселення. Це одна з відповідей, чому анексія Криму для нас стала справжньою трагедією.
Але наші народи поєднують не лише смуток і втрати. Українці та кримські татари здавна вели торговельні відносини. Ілюстрацією цьому слугує Чумацький шлях. Ніщо так яскраво не свідчить про єдність народів, як торговельні шляхи, що пролягали століттями. Не забуваймо також і про культурні зв’язки. Тут прослідковуємо глибоке взаємне проникнення в побут і традиції один одного. Зрештою, навіть слово «майдан» було запозичене з тюркської мови.
Тільки глянувши на історію крізь призму людського життя, можна по-справжньому усвідомити певні події
Під час навчання в Гарвардському університеті я постійно розповідала своїм одногрупникам про ситуацію в Криму. Вони розуміли та співчували. Однак найбільше їх вразила глибина проблеми, коли я пояснила її на прикладі власної родини: розказала про депортацію, про заборону повертатися на півострів, про цензуру на пісні про море! Мої слухачі дійсно перейнялися розповіддю. Тільки глянувши на історію крізь призму людського життя, можна по-справжньому усвідомити певні події.
Так свого часу з‘явився проєкт «Обличчя депортації», який ми зробили в українському музеї в Нью-Йорку. У рамках виставки демонстрували портрети та історії літніх людей, які пережили події 1944 року. Цей підхід дуже важливий для нас. Оперувати виключно цифрами означає знеособлювати долі людей, які цими цифрами є.
Одним із наскрізних наративів кримськотатарської історії є жертовність. На жаль, на нашу долю випало багато викликів та страждань. Але зараз ми хочемо зосередитися на тому, щоб показати всю багатогранність кримськотатарської історії. Одним із ключових напрямків тут має стати культура. Я прекрасно розумію, що діти, які народилися в Криму в 2014, цього року вже пішли в 2-й клас, а діти, яким на початок анексії було 10, уже закінчили школу. Вони живуть без розуміння української та кримськотатарської культури й історії. Вони її просто не вивчають. Я думаю, що наша держава має приділяти більше уваги гуманітарному напрямку, створювати пільгові умови вступу до ВНЗ України для школярів з Криму, заохочувати освітні програми за кордоном. Діти, які залишаються там, не повинні відчувати себе заручниками окупованого півострова.
Є люди, які хочуть лишитися в Криму і є ті, хто прагне звідти поїхати. Засуджувати нікого не треба. Це і так за нас робить російська пропаганда
Є люди, які хочуть лишитися в Криму і є ті, хто прагне звідти поїхати. Засуджувати нікого не треба. Це і так за нас робить російська пропаганда. Тож давайте не будемо їй потурати. Кожна людина робить свій окремий вибір. Головне – відстоювати Крим у своїй душі. Кожного разу, коли приїжджаю до батьків, які живуть за Києвом, відчуваю себе вдома, на півострові. Вони кажуть, це тому, що ми носимо частину Криму в серці.
Крим моєї мрії — це місце, яке плекав у своїх надіях один із лідерів кримськотатарського народу Номан Челебіджихан. Він розповідав, що бачить майбутнє півострова як умовної Швейцарії. Там повинні бути рівні можливості для розвитку кожного народу; де буде кілька офіційних мов. За ці прогресивні ідеї більшовики Номана Челебіджихана розстріляли та викинули його тіло у Чорне море. Але я вірю, що ці жертви не марні. Наполегливою працею ми повернемо Крим і зможемо втілити тут наші мрії в життя.
Севгіль Мусаєва, журналістка, головна редакторка онлайн-видання «Українська правда» (з 2014), випускниця програми Nieman 2019 року при Гарвардському університеті. Співзасновниця громадської організації КримSOS. У 2011‒2013 роках була кореспонденткою журналу «Forbes Україна»
Думки, висловлені в рубриці «Блоги» передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Це матеріал серії «Розмови про Крим» у рамках культурного проєкту ШЛЯХ/ Yol (fb.com/shlyah.yol), який реалізує ГО «Ель Чебер» за підтримки Українського культурного фонду, Українського інституту та Кримського дому. Проєкт збирає та відроджує артефакти кримськотатарської культури, а також розкриває спільне минуле українців і кримських татар.
Текст журналіста, правозахисника, заступника генерального директора Українського інституту Аліма Алієва «Крим моєї мрії», опублікований на Крим.Реалії в рамках серії «Розмови про Крим» читайте тут. Текст голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова «Кримські татари завжди прагнуть додому» читайте тут.