Автокефалія для українського православ’я – це більше, ніж просто автокефалія. І більше не лише для самої України.
Це те, що показує: король насправді голий. А король той – Росія та Кремль.
Виявилося, що втрата України, цього разу вже і в питанні віри, відбирає в Росії відчуття тотожності. Й ледь не сенс всього існування. Бо Росія більше не імперія. Навіть в її хворобливих фантазіях та ілюзіях. Бо нема України – нема «русского мира».
Куди далі рухатися і що робити?
Російська громадськість виявилася неготовою до такого перебігу подій. Особливо це стосується посполитих та різних інтелектуальних у псевдоінтелектуальних колах, бо лиш тепер вони зарухалися й буцімто вирішують, що країні робити далі. В якому напрямку рухатись церкві та державі, аби віднайти себе? На що опертися в довколишньому вакуумі, коли всі сахнулися від Росії в різні боки?
Думають, обговорюють, радять, ніби вони дійсно мають якийсь вплив на ситуацію.
Ніби в Кремлі давно не вирішили, що рух відбувається в напрямку ізоляції.
Проте відкритим залишається питання: «Чим тепер займатимуть голови росіян»? Чим змушуватимуть пишатися, бо всі попередні приводи – тю-тю. А пишатися ж треба, бо без відчуття пихи росіяни почнуть питати у влади, чому так сумно все з економікою? Чому потрібно так пізно виходити на пенсію і як взагалі до неї дожити хоча б? А не президентське це діло зважати на всіляку набридливу комашню.
Не Третій Рим так третій шлях
Кремль зі своїм варіантом подальшого вектору руху визначився. Судячи з промов Путіна та тексту Суркова, Росія знову зверне не на той путь. Піде своїм особливим та улюбленим третім шляхом, котрим йшла і до того, але цього разу він начебто буде третьошляховішим, ніж завше. Без загравань із Сходом та Заходом.
Росія піде самотньо, як колись Путін вздовж стіни, тільки цього разу скорбота буде з приводу майбутнього РФ. Як псих-одинак. Показово. Награно. Нікого із собою не зовучи. Мовляв, самі ще приповзуть.
Все це – чергова спроба підвищити ставки та власну вагомість. Не вдалося повернутися до біполярного світу, то можна спробувати триполярний, де Кремль себе ставить навіть не на рівні США та Китаю, а цілих Заходу й Сходу.
Росія проти всього світу. Тому для перемоги Кремль використовуватиме традиційну для себе формулу «розділяй та владарюй», створюючи розбрат, роздмухуючи старі конфлікти та плодячи нові, розвалюючи інші країни зсередини за допомогою своїх агентів впливу. Тільки при цьому ще більше вдаватиме, що він тут ні до чого, мовляв, ми від усього усунулися, як колись Союз, один із найбільших експортерів війни та жахіть, пов’язаних із нею, найгучніше кричав про мир.
І варто очікувати, що більше божевілля творитиметься всередині самої Росії. Більше плекання культу особи, сильніше закручування гайок, місійність, богообраність, а тому нові жертви, бо на нові рівні можна вийти лиш через серйозніші перешкоди, котрі Кремль візьме на себе обов’язок, як подолати, так і створити.
Тільки, чи народ із цим згоден? Звісно, ніхто його не запитуватиме, як і не робилося цього раніше. Але часи змінюються, й навіть наймовчазніші нації згадують про свій голос, коли рука, що здавлює їхнє горло, втрачає сили.
Спостерігаючи за останніми діями Кремля, можна сказати, що Росія зараз на правильному шляху. Невідомо, чи це вже обіцяний третій шлях, але на ньому не бракує поразок, самовикриття та саморуйнування. Тож найменше, чим може допомогти Росії цивілізований світ – по-дружньому не дозволити звернути на манівці. Нехай вже пройде всю дорогу до кінця. Від заперечення до розкаяння. Тоді в неї є шанс.
Назарій Заноз, політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Раді Свобода
