Віктор Ющенко любив послуговуватися словосполученням «маленький українець». Минуло 15 років і цей середньостатистичний «маленький українець» переміг на президентських виборах. Зеленський є тим «маленьким українцем» не стільки в сенсі якоїсь посередности, а тому, що це такий збірний образ жителя країни. «Маленький українець», котрий хоче стати Великим українцем. Але не стільки в сенсі визначної особистости, а радше кимось вагомим. Українець, котрий зміг. Пробився. Доробився. Може порішати. Такий, що пройшов Рим, Крим, мідні труби та соціальні ліфти. Точніше проскочив між ними.
Комунікація Зеленського нагадує порожнечу
Микола Рябчук у своїм тексті чудово ілюструє те, що команда Зеленського використовувала під час передвиборчої кампанії гасла, котрі близькі більшости українців. Тому в його заявах так багато абстрактности та обтічности. Ніякої глибокої конкретики й визначености. За все, що подобається людям. Тому з таким захопленням готова стояти за нього значна частина соціуму, як мінімум, на словах.
Тому комунікація Зеленського так нагадує порожнечу, бо її важко означити. Мовчазну Чорну діру, котра пожирає майбутнє країни. Мовчазна, бо наче й посилає дуже багато меседжів, але вони такі різні й часом одні одним суперечать, що по суті своїй ніякої суті не несуть.
Не читати. Не вникати. Бути в процесі, але поза ним водночас. Створювати видимість. Бути ширмою. Бути лялькою на чиїхось облудних пальчиках. Говорити. Зникати з поля зору в неоднозначних ситуаціях, ніби тебе не існує. Хай за тебе говорить прем’єр, спікер, голова фракції, рядові депутати, але обов’язково при тім додають, що твоя позиція вище всієї цієї метушні.
Зеленський – це втілення ненависти та зневаги до влади, котре саме стало владою. Це затаєні мрії та очікування, обрАзи та ілюзії. Трохи вульгарні, про котрі звіряються під час п’яних забав обмеженому колу. Се колективне несвідоме з усіма його снами розуму, що породжує чудовиськ.
Українцям варто позбутися інфантилізму й наївности
Політтехнологи навмисне екстраполюють Зеленського на більшість. На ту частину, котра найсильніше розмита й чітка водночас. Зеленський – це пляма Роршаха, тест для країни. Його обожнюють і бояться, бо кожен розглядає через оптику свого затаєного. В когось накипіло надто багато страхів. В когось – надто багато ілюзій. І Зеленський допомагає одним і іншим виплеснути це назовні.
Зеленський – це все потрохи. Це шалений мікс. Це каша в головах із шведського столу в єгипетському готелі.
Це наївність, котра заснована на вірі, що з Росією можна про щось домовитися не на її умовах, і вона те виконуватиме.
Але ця орієнтація на більшість також дає шанс, бо якщо так і продовжуватиметься надалі, то ключовий вплив на ситуацію таки може здійснювати народ. Йому необхідно змінитися, а слідом за ним наче має підлаштуватися і президент.
Українцям варто позбутися інфантилізму й наївности, розібратися зі своєю кашею в голові та врешті стати зі шпагату амбівалентности – цього одвічного ні вашим, ні нашим, аби нікого бува не образити. Тільки дуже сумнівно, що народ дійсно готовий до великих змін (хоча вони дуже необхідні по горизонталі в тому числі). І на Банковій це, либонь, розуміють. Інакше, якби дійсно прагнули реформ – не перекладали би відповідальність на низи.
Назарій Заноз, політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
