«Мене постійно запитували, коли Крим повернеться, на чому я туди заходитиму? Звичайно, я заходитиму туди з морською піхотою. Я навіть припускаю, де ми там дислокуватимемося. Гарне місце. У Козачці (Козача бухта, Севастополь – КР). Там, де зараз базується 810 бригада морської піхоти РФ», – так Олена Солонина говорить про свої побажання на майбутнє. У 2014 році вона була ведучою на єдиному повністю україномовному каналі у Криму – ТРК «Бриз» МО України в Севастополі. Зараз вона – офіцер відділу комунікацій 38-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ. Ми розмовляємо з нею у квартирі в одному з міст Донецької області. Її бригада воює на Покровському напрямку. Солонина впевнена: місце українських морпіхів – у Криму.
У її квартирі на стіні висить великий український прапор, на холодильнику – магніти Коктебеля. Олена Солонина показує дипломи, які вона забрала з редакції ТРК «Бриз», коли 2014 року залишала Крим.
«Я їх зняла, щоб жодна російська погань не чіпала їх своїми руками, не читала, не дивилася. Вони мої і нехай вони при мені залишаються. Можливо, вони віддають радянщиною, але це, насамперед, пам'ять. Ось «Севастополь-2010», «Севастополь-2011. Я пам'ятаю тих, про кого я робила ці програми. Їх, на жаль, уже немає в живих, але ці люди точно знали, що таке військовий обов'язок і військова честь», – розповідає Солонина.
Згадувати про Крим їй непросто. Іноді її голос тремтить, але вона продовжує говорити: «Час не лікує. Час лише загострює всі ці відчуття: почуття болю, страху, невизначеності».
«Мій Севастополь – це, насамперед, серце, душа. Море, гори, лаванда, неймовірні заходи сонця, неймовірні світанки, неймовірне повітря. Це вітер, це вітер з моря. Навіть узимку, здавалося б, там нуль чи мінус один. Ти не знаєш навіть, що на себе вдягнути, бо тебе пробирає цей мороз, цей вітер із моря прям до кісток. Але я любила біля моря ходити навіть взимку. Цей звук, коли з тобою розмовляють хвилі, особисто мене він заспокоює. Сам запах, аромат моря. Такого більше немає ніде», – так описує своє улюблене місто Олена. 2014 року цей запах змішався з «русскім міром».
«Ми не говорили жодного слова російською»
27 лютого, наступного дня після масштабного мітингу на підтримку територіальної цілісності України біля будівлі кримського парламенту в Сімферополі, армія РФ захопила більшість адміністративних будівель та аеропортів у Криму, заблокувала українських військових у частинах.
«Атмосфера розпалювалася з кожним днем. На той момент ти вже не знаєш, кому вірити, з ким можна говорити, а з ким не можна», – згадує Олена.
На ТРК «Бриз» продовжували працювати і допомагати колегам з материкової частини України. Навесні 2014-го багато українських каналів намагалися потрапити до Криму, але це мало кому вдавалося. На блокпостах уже стояла так звана «кримська самооборона» та армія РФ.
«Ми флешки передавали. Ми тоді передавали майже все відео, яке транслювалося на українських каналах. Це наше відео. Ризиковано було, але треба було це робити. Ми хотіли, щоби нас почули», – розповідає Солонина.
Вона згадує свій день у редакції ТРК «Бриз» 9 березня 2014 року.
«О 10:20 мала вийти програма до дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Свіжа, нова, яку щойно зробили, змонтували. Я її проанонсувала, оголосила, випустила через плейлист. У кореспондентській у нас був такий пристрій, щоб контролювати ефір. Ну, я там його голосніше зробила і пішла займатися своїми справами. І тут до мене доходить якесь звучання незрозуміле. Я залітаю в ефір, до комп'ютера, до пульта, а в мене там радіо «Радио Вести.FM» – Росія. Я одразу телефоную, доповідаю командиру, начальнику Івану Івановичу. Він поїхав до вежі, до нашого ретранслятора. Приїхали туди, а там уже російські військові. Та сумнозвісна 810-а бригада морської піхоти РФ. Кулеметні гнізда, кулемети, автоматники. Стріляли б на ураження? Я не знаю. Ніхто цього не знає. Але вести переговори там не було ні сенсу, ні можливості, коли на тебе кулемет дивиться. Існування «Бриз» МО України закінчилося в ефірі саме анонсуванням програми до дня народження Тараса Григоровича Шевченка. До речі, я про це ніколи не думала. Символічно, так?» – згадує Олена.
«Ненавиджу слово «тримайтеся»
Опускати руки вони не збиралися. «Бо ми були саме тим головним рупором, який намагався достукатися – не до росіян, у жодному разі. Ми не говорили жодного слова російською мовою. Нам головне було достукатися навіть не до місцевого населення, а до своїх військових, щоб їх підтримати та пояснити, що нас ніхто не покинув», – пояснює Солонина.
У них відібрали ТРК, але залишився доступ до Youtube. «Ми мали й надалі обстоювати свою Україну, залишатися вірними присязі. Кому? Українському народові. А присяга – що? Дається лише один раз у житті», – розповідає Олена.
Олена разом із колегами продовжували випускати новини, але вже на Youtube. Знайомі у Києві на Майдані Незалежності роздали листівки з номером телефону редакції у Севастополі. Так їм в ефіри почали телефонувати зі словами підтримки люди з усієї України.
«Хто нам тільки не телефонував. І міністр закордонних справ на той момент, і [Олег] Ляшко (голова української Радикальної партії, нині український військовослужбовець – КР) дзвонив, і Ольга Герасим'юк (відома українська телеведуча та журналістка – КР) телефонувала. Зірки телефонували», – згадує Олена.
В ефіри Олени телефонували з української діаспори з усього світу. Завдяки їм вона, наприклад, одержала листи зі словами підтримки від американських морпіхів. Усе це йшло в ефір, який чули заблоковані в частинах українські військові. Водночас до їхнього офісу в центрі Севастополя заглядали із погрозами представники так званої «кримської самооборони». Страшно було, згадує офіцер ЗСУ Солонина.
Вони весь час чекали на захоплення офісу. Щоразу, дорогою до офісу, Олена шукала очима прапор ВМС України, який продовжував висіти у них над будівлею, його було видно здалеку.
«Якось я піднімаюся Історичним бульваром, а його ще здалеку, в принципі, видно, і я дивлюся, що прапор взагалі не майорить. Я думаю: «Іти мені далі чи не йти?». Виявилося, просто не вивісили прапор, потім вивісили», – розповідає екстелеведуча.
На той час у Олени ще була надія, що все обійдеться. «Незважаючи на те, що єдиний наказ, який тоді давався з Києва – «тримайтеся». Я, до речі, це «тримайтеся» відтоді ненавиджу. Це слово, цей вислів зі свого лексикону прибрала. Я не дозволяю говорити це слово. Тим більше, тим, хто виходив із Криму. Воно ранить», – каже Солонина.
16 березня у Криму провели незаконний референдум «про приєднання до РФ». Олену дивували сусіди, які ще нещодавно на пікніках співали українські пісні та приносили квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку, а тепер заговорили про Росію.
«Говорили: «О, бандерівка пішла. Дивись, дивись, скоро твоя квартира буде нашою». Тоді ці ось «колорадки» (маються на увазі георгіївські стрічки – КР) прямо заполонили місто. Я вперше побачила дитячий візок, розфарбований цією «колорадкою». Там «свято» було, «свято референдуму». Люди веселилися, люди бухали», – згадує Олена події березня 2014 року.
«Мені телефонує моя однокласниця, яка вийшла заміж за москвича. Я у них дружкою була на весіллі. Вона зателефонувала мені з Москви і почала вітати з тим, що я стала росіянкою. «Я тебе вітаю, люба моя, ти стала нашою. Ти ж паспорт отримала, так? Путін вас повернув». Тільки уявіть, що я їй відповіла. Коротко. Вона була відправлена дуже далеко. Але я встигла їй нагадати, хто вона і звідки. І нагадала їй, як вона українською мовою спілкувалася колись. Ось так», – розповідає жінка.
А 19 березня в офіс Олени завітали представники ТРК «Отражение» Чорноморського флоту Російської Федерації.
«Хлопчикам теж передайте: ми на вас чекатимемо»
«Колеги» вишикували в коридорі співробітників ТРК «Бриз» та оголосили свої умови.
«Прийняти російське громадянство та присягнути на вірність. Навіть не Росії, не російській державі, а саме кримському народу. Дивно звучить, так? Або вийти на материкову Україну», – згадує Солонина. Пізніше вона дізнається, що багато її колег вирішили залишитися. «Але всі офіцери залишилися вірними [Україні], крім одного капітана 3 рангу», – наголошує вона. Олена досі переживає той факт, що серед її колег опинилися ті, хто погодився на умови росіян.
«Я не бачу тут якоїсь явної причини, щоб зрадити свою країну. Ти народився в Україні, ти громадянин України, тебе Україна виростила, годувала, вивчила, ти жив в Україні, ти користувався тим, що тобі давала твоя Україна», – пояснює свою позицію Олена.
22 березня їм зателефонували з Міноборони України, з Києва, і сказали готувати список, хто виходитиме на материк, і готуватися. Вже у квітні Олена покинула Крим, залишатися там довше було вже небезпечно. Це було одне з найважчих рішень у її житті.
Вона пригадує, як їхала з подругами в купе – в окулярах, щоб не було видно «заплаканих облич»: «Трохи заспокоїлися. Тут хтось стукає по плечу. Мені стало страшно, я повертаю голову – сидить якась жінка: «Дівчатка, а ви військовослужбовці? Ви з військової частини?». Ми мовчимо. «Дівчатка, ви до своїх хлопчиків їдете?». Ми мовчимо. Я потім не витримала: «Жінка, що ви до нас причепилися? Що вам потрібно?». А вона починає плакати. Говорить: «Повертайтеся, будь ласка. І хлопчикам теж передайте: ми на вас чекатимемо».
5 квітня на вокзалі в місті Сімферополі Олена Солонина залишила Кримський півострів, щоби продовжити роботу вже в Одесі. Із Севастополя вона вивезла маленький прапор України. Тканина вже пошарпана і синьо-жовті кольори трохи вигоріли, але Олена його береже. «Коли ми приїдемо до Севастополя, я його до моря принесу. Може, навіть скупаю в нашому морі», – обіцяє вона.
«Перемога буде обов'язково»
2014 року ТРК «Бриз» МО України передислокували до Одеси, де Олена пропрацювала ще кілька років. Потім працювала ведучою на одному з центральних телеканалів у Києві. Але зрозуміла, що їй не вистачає армії.
Так 12 січня 2020 року вона підписала контракт і прийшла до лав Державної прикордонної служби України. Там же зустріла початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вона мала передчуття «великого лиха».
«У мене був друг. Дуже близький і за духом, і за серцем. Він дуже відомий чоловік, на жаль, загинув у Маріуполі. Він буквально за тиждень до повномасштабного вторгнення мене набрав і сказав: «Ти знаєш, що робити. Ти пройшла Севастополь. Ти знаєш, як збираються валізи. Ти знаєш, що потрібно зробити». Я тільки утвердилася у своїй думці, що буде велика війна, коли він узяв з мене слово, що якщо з ним щось станеться, то я обов'язково його знайду і поверну», – розповідає Олена.
Слово вона своє дотримала. Вона рік шукала тіло свого друга. Знайшла і повернула на батьківщину.
Олена вирішила бути ближче до своїх рідних морпіхів. Так вона перевелася до 38-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ. Тепер разом із ними виконує свої обов'язки пресофіцера на одному з найгарячіших напрямків у Донецькій області. Робить так, щоб історії українських військових почули. Вона гордо показує свій шеврон.
«Знаєте, як це з латини перекладається? «Перемога любить вірних». А вірність – це моє життєве кредо. А це Цербер – триголовий міфічний пес, який охороняє ворота до пекла, щоб ніяка погань не потрапила звідти у світ живих. Ми це й робимо: нищимо, рвемо, очищумо нашу землю. Я знаю, що перемога буде обов'язково», – каже Олена Солонина.
Після перемоги у неї на себе «великі плани».
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо встановити VPN.
