Зібрав усі кістки й закрутив плоскогубцями». Війна братів Місіратових із Криму: від Іловайська до Суджі

З апаратом Ілізарова на руці – поїхав воювати в Донецький аеропорт. Історія братів Місіратових схожа на сценарій голлівудського блокбастера. Вони – кримські татари, які були змушені залишити окупований Росією Крим і приєдналися до «Правого сектору».

Старший брат Марлен двічі був у полоні, пройшов Іловайськ, Дебальцеве, бої за Донецький аеропорт, воював за Бахмут і на Курському напрямку. За диверсії в анексованому Криму в Росії братів назвали «екстремістами» і заочно засудили. ФСБ досі проводить обшуки у них вдома в Криму, сподіваючись затримати братів Місіратових.

Як Марлену вдалося двічі втекти з полону? Навіщо ФСБ викрадала їхню матір? І чому вони не втрачають надії, що зможуть повернутися до рідного Криму?

– Альо! Салам, «Татарине». Як справи, братане?

– Нормально. Завтра вранці на вихід.

– Все, брате, давай. Люблю, цілую.

Вони не часто бачаться, але постійно на зв’язку. Старший брат Марлен із позивним «Татарин» воює на Сумському напрямку, він служить у 33-му окремому штурмовому полку. Молодший брат Арслан – волонтер. Кримські татари, брати Місіратови, ще на початку окупації Криму в 2014 році були змушені залишити півострів. Відтоді вони не бачили свого рідного дому.

Марлен згадує, що був на мітингу 26 лютого 2014 року перед Верховною Радою Криму. За різними оцінками, від 5 до 10 тисяч українців прийшли заявити про цілісність України. Каже, тоді їх запевнили, що все буде добре, і вони розійшлися. А вранці до парламенту та уряду автономної республіки увійшли регулярні військові формування Росії, і тоді Марлен побачив так званих «зелених чоловічків».

«Я приїхав на роботу (працював у меблевому цеху), там у мене український прапор висів. На Майдані я не був. Я зняв цей український прапор, пішов у центр міста і там підняв прапор України і крикнув: «Слава Україні!». Мене на три дні забрали ФСБшники. Це ті самі наші СБУшники, тільки вони вже «перевзулися», вже ФСБшниками стали.

Мене три дні протримали, типу я «майданутий», допитали і додому відпустили. Вранці я хотів відвести дітей до школи, в садок. Дивлюся – стоїть посеред дороги бусик. Виходить один у масці, з папірцем, як зараз пам'ятаю, А4 формату і мені каже, що дружина працює там-то, дитина ходить до такої школи, у такий садок, і ми тобі даємо 24 години, щоб ти покинув територію Росії, тобто Криму (вони вже вважали, що Крим їхній). Замість того, щоб відвезти мене на вокзал, відвезли до донських козаків на Чонгар. Розповіли, що я «майданутий», що вбивав на Майдані, стріляв. За це ці донські козаки мене дуже сильно побили і просто викинули на материкову частину України», – згадує Марлен Місіратов, кримчанин.

Після цього Марлен приєднався до добровольців із «Правого сектору». Брат Арслан після анексії повернувся до Москви, де до цього працював інженером-дизайнером і мав квартиру. Звідти, каже, передавав кошти Марлену. За це Арслана затримала ФСБ.

«Прийшли, поклали на підлогу, сказали: фінансування екстремістів. І все. Суд, домашній арешт. Суд за те, що я «спонсорував» «Правий сектор», – пояснює Арслан Місіратов, кримчанин.

«Як Вам вдалося виїхати звідти?» – уточнює журналіст Крим.Реалії. – «А це вже інша історія. Я минулого разу розповів, і мені за це влетіло. Сказали, більше не розповідати», – відповідає Арслан.

За 11 років війни за плечима Марлена Місіратова багато боїв і спецоперацій. Донецький аеропорт, Іловайськ, Дебальцеве, бої за Київ, Бахмут, Запоріжжя, Курський напрямок. Однак, перш за все, військовий згадує одну зі своїх перших операцій – штурм Іловайська.

«Коли я зайшов, мені на станції сказали, що команди в Іловайськ не було заходити. За допомогою арти (самохідна артилерійська установка – ред.) ми пройшли два блокпости, їх не захопили, а знищили ворога. І раптом я в рацію чую, що нас починають оточувати, нашу групу. Я ж не знав, що «Азов» із «Шахтарськом» відійшли назад, і, виходить, ці росіяни починають нас уже обходити. Я своїм хлопцям, земля їм пухом, даю «одностріл», «мухи» (РПГ-18 – ручний протитанковий гранатомет – ред.), вони розкладають їх прямо на дорозі, починають стріляти. Ми звільнили собі прохід. Я був здивований, але мої хлопці, виходячи із «зеленки» (зарості, кущі, лісиста місцевість – ред.), взяли трьох полонених», – розповідає Марлен.

Військовополонених домовилися обміняти на тіло загиблого українського воїна. Це мало відбутися на нейтральній території, проте бійці випадково натрапили на блокпост підконтрольних Росії угруповань у селищі Мандрикине під Донецьком.

«Я їхав на джипі разом зі своїм заступником і водієм, а позаду мене їхав автобус. Я не знаю, що у мене спрацювало, чуйка чи що. Я повертаю голову назад і бачу, що з вікна блокпоста висовується ДНРівський прапор і починається бій. Вони розстрілюють автобус, на що було дано команду моєму водієві розвертатися, їхати назад до них. По дорозі спрацював снайпер, прибрав мого водія. І вийшло так, що ми вдвох опинилися прямо в центрі дороги, вже були прострелені ноги, була прострелена рука, мене контузило», – каже Марлен Місіратов.

На місці розстрілу автобуса були журналісти російського пропагандистського телеканалу. Вони зняли відео, як поранений Марлен лежить у калюжі крові й ледве говорить.

«А ви хто? Ви звідки?» – з мікрофоном до пораненого Марлена підходить російський журналіст. Марлен трохи піднімає голову, він лежить на животі та відповідає: «З Дніпра».

Молодший брат Арслан згадує, що був шокований, коли побачив це відео. Він почав шукати брата і тоді добровільно приєднався до «Правого сектору». В автобусі тоді загинули дев'ятеро бійців «Правого сектору» і ще троє потрапили в полон. Серед них був Марлен.

«Я отямився після того, як мені хотіли надати першу медичну допомогу. У мене в руці була така дірка (показує кисть – ред.) і мені один осетинець шаблею хотів відрубати руку. Каже, навіщо тобі вже рука, вона вже буде не робоча, давай я тобі її краще приберу. Витягнув шаблю, вдарив мене по руці, я не знаю, не вийшло розрубати йому цю руку. Так я потрапив у полон.

Лікар мені сказав, що він приймав клятву Гіппократа, що вилікує мене. Але факт залишається фактом, він мені просто взяв, зібрав усі кістки і закрутив плоскогубцями чи, не знаю, мідним дротом, і просто ось так зашив.

Ще о 5:45 мене виводили на розстріл, щодня приводили нову людину і казали: «Ось твоїх родичів тоді-то градом накрило, ти пам'ятаєш?» «Так, пам'ятаю», – відповідає. «Ось саме в цей час керував цією операцією він. Ось він лежить. Він винен у смерті твоєї сім'ї». Це було щодня протягом 7 днів. Мене виводили, поверх голови стріляли, я не знаю чому. Мені вже так це все набридло, чесно кажучи, я хотів уже, щоб усе закінчилося», – згадує військовий.

Командир Марлена Валентин Манько зміг домовитися про обмін, але за певної умови – натомість віддати російського полковника.

««Однокашник» того, у кого я був у полоні, в Маріуполі потрапив у полон. Вони разом навчалися в Суворовському училищі, закінчили там військову академію. І той каже, що, мовляв, я ось дав прізвище, ім'я, по батькові, де потрапив у полон, як, де брав участь. І якщо, каже, цей Манько знайде цю людину, то обміняю тебе, а якщо не знайде, каже, то я тебе розстріляю. Ці два дні, чого тільки не відбувалося у мене в голові. Я сподівався до останнього. І тут він заходить і каже, що все, тебе обміняють, тобі пощастило, знайшли мого «однокашника». Я такий радий був», – розповідає Марлен.

На обмін українських поранених бійців відвозили на швидкій допомозі. Побратимів «Татарина» обміняли, а його тримали в машині. «Татарин» каже: чекали, коли привезуть російського полковника. У якийсь момент медсестра не зачинила двері «Швидкої» і Марлен вирішив тікати. Наздоганяти його кинувся водій-сепаратист. Врятував Марлена український снайпер, який був неподалік у засідці.

«Я з катетером, голий був, чесно скажу. Чую, зачиняються двері, водій за мною. Тут бачу паркан дерев'яний з такими кілочками. Я роздягнений з усіх сил рвонув через цей паркан. І ось падаю і думаю: «Все, він зараз вистрілить, один постріл – і все». І раптом чую – робота снайпера. І цей водій повис на паркані, просто повис, і пістолет упав мені між ноги. Я цей пістолет беру, і тут до мене одразу ж із «зеленки» вибігає хлопець. Я кажу: «Братане, дякую тобі, що ти мене врятував»», – сміється Марлен.

Маючи тяжкі поранення, Марлен пробув у лікарні лише тиждень. З медичним апаратом Ілізарова на руці він поїхав на фронт – у Донецький аеропорт.

«Поставили апарат Ілізарова, думали, може, щось вийде. Головлікар лікарні сказав, що я можу йти додому на реабілітацію. А куди мені йти? У мене дому немає. Приїхав я на базу, посидів там два-три дні. Дивлюся, хлопці їдуть воювати, а я тут сиджу з цим апаратом Ілізарова. Теж захотів їхати. Мені сказали, що я можу їхати, але зброю не дадуть, бо я «трьохсотий». Я поїхав. Зі старого терміналу в новий термінал потрапив, потрапив до своїх. Мені одразу ж дали автомат, сказали оборонятися, а в мене апарат Ілізарова стоїть. Куди я не піду – він скрізь за щось чіпляється, заважає мені. Тоді я знайшов шуруповерт і зняв цей апарат Ілізарова сам», – розповідає Марлен. На що журналістка Крим.Реалії уточнює, як же він зміг стріляти, – «Та нормально стріляв, і нормально перезаряджав, і зараз все нормально, просто це звичка», – додає військовий.

«Мій старший брат пролежав у лікарні після полону десь тиждень, і з лікарні втік. Він для мене приклад мужності, героїзму, приклад патріотизму. Він справжній чоловік. Він був у полоні, пережив тортури, знущання. У деяких людей дуже ламається психіка, а він знову і знову йде воювати. Чому? Додому хоче. Додому. Ми всі хочемо додому», – пояснює Арслан Місіратов.

Вдруге Марлен потрапив у полон під час боїв за Дебальцеве. І йому знову пощастило. Воїна ненадовго залишили без нагляду, і він зміг утекти, ще й на російському танку. До 2022 року «Татарин» воював у складі підрозділу відомого командира – Дмитра Коцюбайла з позивним «Да Вінчі». Молодший брат Арслан був разом з ним. Каже, Марлен довго не пускав його на передову.

«Я був спочатку прибиральником. Мив туалети, кухні, посуд, я цього не соромлюся. Потім мене почали тренувати хлопці, почав тренувати мій старший брат Марлен. «Да Вінчі» почав мене брати з собою на 2-3 години, на його вилазки. І коли мій старший брат поїхав у відрядження, «Да Вінчі» каже: «Давай, збирай манатки, Марлена немає, поїхали». І мене залишив на позиції. Я тоді був там близько тижня, потім приїхав Марлен, був великий скандал, крики, істерика, мене забрали. Потім я вже переїхав на іншу базу, Марлен був на іншій базі, і там уже я почав воювати без Марлена. Один такий жорсткий бій був, сказали, що всі «200». Марлен усе кинув і поїхав на машині через поле з «Да Вінчі» нас витягувати. Приїжджає – всі колеса в колючому дроті, перебиті. Але вони приїхали за нами», – згадує Арслан.

««Да Вінчі» запитав, хто з ним поїде. Усі відмовилися, бо перед тобою 2 танки, які б'ють по бетону, повністю все рівняють. Хто ж поїде? А в мене братик там рідний, я його повинен побачити. Ну я і сказав, що поїду. «Да Вінчі» стрибає на дах, я вимикаю фари, ми їдемо на цю шахту «Бутівка». Лежить купа наших загиблих хлопців, я починаю кожного розкидати, дивитися де братик. Тут повернув голову, дивлюся, вилазить такий силует, а в нього ще довге волосся було, на ньому близько 50-60 автоматів навішано і кричить: ««Да Вінчі», дивись скільки я зброї набрав». Я такий радий був, що він живий. Так боявся за нього, що мені потім мамі говорити? Вона й так постійно плаче, як не зателефонуєш. А якщо щось трапиться з братиком, я собі не пробачу», – каже Марлен.

У 2018 році Слідчий комітет Росії висунув братам Місіратовим звинувачення за участь у «Правому секторі» та блокаді Криму. Також їх запідозрили в організації диверсій в окупованому Криму. Брати не заперечують, вони дійсно мають стосунок до цих диверсій, їх організовували та контролювали виконання, але до Криму не приїжджали.

«Я контролював. А це все хлопці – газопровід, високовольтні стовпи, все робили. Зараз досі вони є, партизани кримські», – каже Марлен.

«На «России 1» нас із братом оголосили «екстремістами і терористами» за наші «витівки» в Криму. Оголосили нас у міжнародний розшук і дали нам термін. Ми там сидимо заочно. По-моєму, брату дали 17, мені дали 19 років», – каже Арслан.

До висунення їм звинувачення в Сімферополі ФСБ неодноразово проводила обшуки у них вдома. Близько тижня їхню матір Діляру незаконно утримували в Центрі «Е» – так називають Центр боротьби з екстремізмом.

«У нас маму викрали. Одягли мішок на голову і вивезли у підвал Центру «Е». Там стільки проблем було. Ми з Марленом намагалися знайти маму. Зверталися до всіх правозахисних організацій, Червоного хреста, Інтерполу, втручалася СБУ, щоб знайти нашу маму. Потім ми почали робити резонанс у ЗМІ, щоб її випустили, і нашу маму тоді відпустили. Її допитували – де ми, що ми. Вони завжди думали, що ми в Криму. Якщо там щось відбувається, вони завжди думали, що це робили ми. Не самі хлопці, а те, що ми це робили з ними. І вони нас постійно там шукали. Вони могли о 3-й годині ночі увірватися в будинок, нас шукати. Десь через день могли о першій годині ночі увірватися, нас шукати. О п'ятій ранку вривалися, нас шукали. Ви собі навіть уявити не можете. Моїй мамі потрібно пам'ятник поставити», – розповідає Арслан.

«Наприклад, у моєму будинку зараз живе ФСБшник із Москви, квартирант. Мамі його нав'язали. Він оплачує комунальні послуги, живе в моєму будинку. У нас двір і два будинки: один батьківський, один мій. У моєму будинку живе зараз ФСБшник і повністю контролює ситуацію – хто прийшов у гості, хто пішов. Щонайменше раз на квартал приходять до мами і перевіряють, де я, обшуки проводять. Мама вже купила коробку бахіл, поставила біля входу, щоб не «свинячили» вдома. Вона чекає, мама міцна в мене, чекає на нас», – каже Марлен.

Сім'ї довелося пройти чимало випробувань. У 1944 році радянська влада депортувала сім'ю Місіратових із Криму.

«Ми народилися в Узбекистані, наші батьки депортовані, по маминій лінії були розкуркулені, відправили їх на Урал. Потім вони повернулися до родичів в Узбекистан, коли вже відбувалась амністія.

Я повернувся (до Криму) зі своєю бабусею в серпні 1990 року. А потім приїхав батько і купив будинок, залишив мене і бабусю. А вже потім у 91-му всі переїхали.

У нашого сусіда біля будинку росли берези, він їх постійно поливав, казав, що це російські дерева, шматочок Росії. Батько взяв сокиру (він у мене був такий націоналіст, щоб не було нічого російського) і зрубав ці дерева. Сказав, щоб тут навіть російського духу не було. Батько помер, і я вважаю, він би не витримав того, що Росія прийшла в Крим», – із сумом каже Арслан.

У 2023 році він звільнився з армії як багатодітний батько. У Києві організував простір для військових кримських татар.

«Цей простір допомагає їм. Я допомагаю їхнім сім'ям, дітям, як і самим хлопцям. Юридичні питання, соціальні питання, гуманітарні питання, питання духовні. До нас приходить муфтій, допомагає їм, розкладає в їхній голові все по поличках. Наш ветеранський простір існує завдяки допомзі кримських татар, які зараз у Криму. Ви собі навіть уявити не можете. Там навіть є, як я називаю, «збіговисько анонімних патріотів». Знаєте, такі є. Вони збираються й «обсирають» російську владу. І дивляться щось українське. Дуже багато людей, які чекають на Україну», – каже Арслан.

Брати Місіратови не втрачають надії та вірять, що повернуться додому, до Криму.

«Я знаю, що я в Крим потраплю, у будь-якому разі потраплю, хоч якось. Зараз я, поки є енергія, поки є сили, поки є бажання, намагаюся хоч трохи наблизити перемогу. Україна приречена на перемогу. Ми переможемо, в будь-якому разі. Ви навіть і не думайте, що ми програємо», – не втрачає надії Марлен.

«Боляче, у мене син запитує: «Тату, а в Криму там смачніші овочі? У Криму смачніші персики? А Крим який?..» Це завжди боляче. Мені раніше щоранку хотілося повернутися. Ось я вранці виходжу попити кави з цигаркою. Перший ковток стає клубком у горлі. Тому що я вдома завжди виходив вранці на подвір'я, пив каву і викурював цигарку. А тут перший ковток стоїть клубком у горлі. Зараз я вже почав потроху звикати. Я думаю, ми повернемося. Дивіться, що з Карабахом... Я знаю, що колись ми повернемося. Ця вся боротьба – це шлях додому. 90 відсотків хлопців мріють загинути і бути похованими в Криму. Це, мабуть, уже генетично в крові у нас, що дім – це все», – додає Арслан.

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

Кримський перекладач і його війна. Історія Яшара Фазилова