Сучасне кримське село Тургенівка раніше називали Теберті, а в будинку, де тепер розташована церква, жив кримський татарин ‒ дід Шекуре Абібулаєвої. Цим стінам 130 років, вони бачили дитячі роки Шекуре, пам'ятають радянський період, коли господаря двору прозвали «куркулем», а в будинок прийшли чужі люди. Пам'ятає ті роки і Шекуре Абібулаєва: їхній будинок тоді забрали, матір, батька та дітей загнали жити в підвал. А коли сім'ю депортували з рідного Криму, Шекуре було 8 років.
Цю історію без оцінок та звинувачень жінка розповіла Крим.Реалії.
‒ У нас жив німецький офіцер, ад'ютанти у нього були росіяни ‒ Костя та Діма. До нього з Севастополя привозили дівчат з високими зачісками та червоними губами, для нас ‒ сільських дітей ‒ це було так дивно. Ми російською ні слова не розуміли, у селі всі кримськотатарською говорили.
Коли почалася Друга світова війна, батька мобілізували, він розповідав, що на десять осіб одну гвинтівку дали й 10 патронів. Коли наступали німці, командир їхній ‒ Козлов чи Козловський ‒ всіх здав, а сам пішов з німцями. Чоловіків з села забрали в полон, а молодь вся вже на той момент на фронті була. У нас залишилися дід 77 років та дядько 25 років з вадами серця, його служити не взяли.
На світанку вранці 18 травня до нас у будинок прийшли, всіх розбудили, сім'ю підняли. Діда багнетом притиснули до однієї стіни, хворого дядька ‒ до іншої, солдати їх так і тримали. Мама встигла дітям молока налити, а з собою ні документів, ні одягу, ні зміни ‒ нічого не взяли. Всіх татар так вислали ‒ порожніми майже.
Тітка єдина з наших родичів жила в Сімферополі, її чоловікові вже було під 60 років, так йому один солдат сказав: «Дідусю, ви їдете далеко, беріть гроші, беріть свої скарби коштовні, одягайтеся добре, беріть домашні документи». А у нас у той ранок мама навіть спідницю навиворіт наділа й взуття різне від страху взула ‒ уявляєте?!
«Так цілими сім'ями й гинули»
Дуже багато помирало людей, особливо дітей і літніх людей
До станції Сюрень (залізнична станція Сирень у Бахчисарайському районі Криму ‒ КР) нас у вантажівках довезли, потім до товарних вагонів по 60 осіб вантажили. Знаєте, там всередині ступити нікуди було, три дні вікна не відчиняли, їсти не давали. У куточку вагона зробили дірку ‒ туалет, якщо жінка йде, її інші жінки прикривали, якщо чоловік ‒ чоловіки оточували. А потім, вже ближче до Казахстану, стали відкривати вагони та бурду якусь як корм давали, і то не завжди. Так три тижні їхали. Пам'ятаю, як у казахстанських степах викидали небіжчиків. Дуже багато помирало людей, особливо дітей і літніх людей.
Почалася малярія, у всіх температура під 40, трясе, але ні ковдри, ні подушки немає, на соломі лежали
Ми потрапили до Ферганської області (Узбекистан ‒ КР), відвезли нас до кишлаку, вивантажили. Там з бавовняних полів вода зливалася, так ми в болоті три дні пробули, а це червень місяць ‒ спека сильна середньоазійська, покусали нас комарі. Почалася малярія, у всіх температура під 40, трясе, але ні ковдри, ні подушки немає, на соломі лежали. У якийсь хлів нас помістили, там ми і зимували.
Нас дідусь врятував, він дуже працьовитий був, відразу влаштувався до узбеків, допомагав там. Адже він у Криму багатий був, землі багато мав і господарство дуже добре знав. Якби не він, ми загинули б.
Пам'ятаю, з нами ще була сім'я з нашого ж села, так дідусь, окрім своїх сімох дітей і трьох онуків, виховував ще й тих сиріт. Він одружив їх, будинки збудував невеликі, вони його батьком своїм вважали.
А дядько наш помер через пів року, бабуся в 52 роки померла від дизентерії через пів року після дядька. Так цілими сім'ями гинули. Діти слабші всі повмирали тоді.
Була сусідка-узбечка, вона потайки приносила нам коржі, один на чотирьох дітей ділили. Дід роздобув пшеницю, її перетирали та варили, смітниками ходили, збирали, та й те, що на деревах виростало, їли. Цю зиму ми так і перезимували.
«Зрадники, покидьки, людожери»
До літа перевезли нас до міста Фергани, дали на 11 осіб кімнатку в гуртожитку ‒ підлога цементна та матрац десь брудний ми знайшли.
Мама влаштувалася на фабрику прибиральницею, поверталася додому о першій годині ночі та в маленькому кухлі приносила дітям кашку, якою її годували на фабриці. Ми з сестрою з третьої ранку вставали в чергу за хлібом, чекали п'ять-шість годин і отримували дві булки на всю сім'ю в 11 осіб. А коли поверталися додому, бувало, підбігали до нас російські хлопці, вибивали у нас цей хліб з рук і грали ним у футбол. А ще кричали: «Зрадники, покидьки, людожери». Брудний хліб нам потім віддавали і ми зі сльозами на очах йшли додому.
У цей час нас батько розшукував, він після війни з полону повернувся. Відшукав нас усіх і повів до Таджикистану: йшли пішки три доби, ховалися, адже залишати місце депортації було заборонено. Батько був ковалем ‒ великий, сильний, високий чоловік. Його привезли з трудармії в нове хіммістечко Чкаловськ. Туди він нас і привів, потім усіх наших забрали.
Дід не вірив, що нас повернуть додому, сказав, щоб ми влаштовувалися тут. Добре, що всі кримські татари один одному допомагали, за два місяці кибитку зробили, розселилися.
Була у нас вчителька Марія Леонтіївна, вона нас дуже жаліла
Я тоді в перший клас пішла, ні слова російською не знала. Була у нас вчителька Марія Леонтіївна, вона нас дуже жаліла. У нас взуття зовсім не було, тато змайстрував дерев'яні колодки, щоб не босими в школу ходити, так Марія Леонтіївна і для себе замовила у батька такі ж колодки.
«Дядьків будинок ‒ це пошта тепер»
А потім я до медучилища вступила, і теж у злиднях були. Нас на три місяці вивозили на поля далекі бавовну збирати і, незручно сказати, але на весь час у кожної дівчинки тільки одна зміна білизни була. Ми в каналі прали труси, мокрі надягали на себе. І багато дівчат помирали, гинули від туберкульозу.
Інший наш дядько до Криму зумів повернутися, він на фронті був. У 1936 році забрали його в армію, а потім у 1939 році ‒ Фінська війна, у 1941 році ‒ Вітчизняна ‒ все пройшов. Він за освітою музикантом був, але закінчив короткочасні курси медбрата і став військовим фельдшером. Дядько блокадний Ленінград пережив, Ладозьке озеро мерзле перепливав, вони після Львова Крим звільняли, тоді він і приїхав додому.
А ми вже майже останніми з усіх інших повернулися. У дідусевому будинку церква зараз, а спочатку дитсадок був. У нашому будинку жили росіяни.
Я їздила туди, але будинок уже не впізнати. У нас шикарний двір був, тепер ‒ запущений. А половину будинку продали кримським татарам, вони прибудували, будинок розширили, за двором доглядають. А поруч дядьків будинок ‒ це пошта тепер.
