Українські правоохоронці про зрадників не забувають. Вони періодично нагадують, що ці люди зробили під час окупації та анексії Криму Росією навесні 2014 року, а також у цьому контексті інформують про їхню службову діяльність під російським триколором. Щоправда, поки що не про всіх, а про декого, хто вже мертвий, навряд чи взагалі колись нагадають.
Втім, про все по порядку – про зраду, російську кар'єру та смерть тих, хто «переприсягнув».
За інформацією головної військової прокуратури України, на материкову територію країни 11 років тому не повернулися 14 тисяч 92 військовослужбовці Збройних Сил України, Нацгвардії, Держприкордонслужби та співробітників Служби безпеки України. Проти них майже відразу відкрили кримінальні провадження за підозрою у держзраді та дезертирстві.
Типовим свіжим фігурантом такого провадження – колишній заступник командира батареї зенітно-ракетного дивізіону Повітряних сил України. Згідно з нещодавнім повідомленням українського Державного бюро розслідувань (ДБР), офіцер, прізвище якого не вказується, засуджений на 15 років позбавлення волі, щоправда, заочно.
2014 року військовослужбовець не прибув на місце дислокації у Вінниці, залишився на півострові та почав нести службу вже як військовослужбовець РФ. Після укладання відповідного контракту він продовжив службу в управлінні 31 російської дивізії ППО. Крім того, брав активну участь у створенні пропагандистських матеріалів на користь військового відомства Росії.
«Наразі перебіжчик пішов на підвищення та став командиром батареї зенітно-ракетного комплексу С-400. Вінницький міський суд Вінницької області визнав його винним у державній зраді та дезертирстві (ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 408 КК України)», – йдеться у повідомленні ДБР.
Стали катами своєї рідні
На «підході» до подібного рішення українського суду В'ячеслав Харєв – полковник, ексзаступник начальника управління Кримського територіального командування внутрішніх військ МВС України. Нещодавно військові контррозвідники Служби безпеки завершили збір доказової бази щодо Харєва. Зібрані матеріали кажуть, зокрема, що після захоплення Росією українського півострова офіцер залишився в Сімферополі та перейшов на бік росіян. Форменного перебіжчика згодом призначили начальником штабу головного управління військ Росгвардії по Криму та Севастополю і надали звання генерал-майора.
Також Харєв безпосередньо виконував завдання керівництва щодо придушення спротиву на території півострова. З цією метою організовував масові репресії, під час яких його підлеглі викрадали людей з їхнього житла або прямо посеред вулиці та ув'язнювали. У катівнях до них застосовувалися психологічний тиск і фізичне насильство. «Нерідкі випадки утримання ув'язнених протягом тривалого часу без їжі та води, з постійними погрозами «повільної смерті», – йдеться у повідомленні СБУ.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року Харєв командував підрозділами, які брали участь у захопленні територій Запорізької та Херсонської областей.
На підставі зібраних доказів прокуратура Автономної Республіки Крим та Севастополя повідомила Харєву про підозру за ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада). Оскільки зловмисник перебуває на тимчасово окупованій частині України, продовжуються комплексні заходи щодо його притягнення до відповідальності.
Носить генеральські лампаси у російській армії та відомий багатьом кримським журналістам колишній український полковник, до 2014 року командир 36-ї окремої бригади берегової оборони ВМС України із села Перевальне, уродженець Харківської області Сергій Стороженко. У 2022 році, після закінчення академії Генштабу РФ, він обіймав посаду першого заступника командувача 35-ї загальновійськової армії Східного військового округу РФ.
Під час нинішніх бойових дій, як повідомляють українські медіа, командував частинами та з'єднаннями 6-ї загальновійськової армії російського УВ (угруповання військ) «Північ». Ці війська буквально вдень і вночі обстрілюють з усіх видів важкого озброєння прикордонні райони України, де, до речі, жили і живуть земляки та дві рідні сестри Стороженка, Людмила та Олена – Харківську та Сумську області.
Продовжує служити у лавах російських ЗС колишній прямий начальник Стороженка по службі у ЗСУ та його земляк, екскомандувач ВМСУ, контрадмірал Денис Березовський. Він також підозрюється українською владою у держзраді, з 2018 року обіймає посаду заступника командувача Тихоокеанського флоту (ТОФ) ВМФ Росії. 2020 року став віцеадміралом. Ще 17 березня 2014 року включений Євросоюзом до санкційного списку осіб, у яких в ЄС заморажені активи і щодо яких запроваджено візові обмеження, оскільки «присягнув збройним силам Криму, тим самим порушивши присягу ВМС України».
Березовського також можна віднести до розряду катів своїх колишніх співвітчизників. Бодай тому, що він так чи інакше відповідає за підготовку та відправку на нинішню війну проти України особового складу сухопутних формувань ТОФ. Серед них – сумнозвісної 155-ї окремої бригади морської піхоти. Тієї самої, якій президент Володимир Путін нещодавно надав почесне найменування «Курська».
Ця бригада «відзначилася» вбивством мирних жителів Бучі та Ірпеня у лютому-березні 2022 року. А командував тоді з'єднанням із Владивостока колишній заступник начальника розвідувального управління штабу Військово-Морських Сил ЗСУ, капітан 1-го рангу, уродженець міста Вишгород Київської області Ігор Татарченко. За оперативними даними, близькі родичі Татарченка досі живуть у Київській області.
Слідчі ДБР зібрали достатньо доказів та повідомили ще у 2022 році зраднику про підозру в державній зраді. Татарченку загрожує покарання у вигляді позбавлення волі до 15 років.
Цей список колишніх українських зрадників у погонах можна продовжити. У ньому фігурує не один десяток військовослужбовців рангом нижче, які в 2014 році під час служби в Криму зрадили Батьківщину, а потім, через вісім років, стали в тій чи іншій іпостасі катами своїх земляків, братів і сестер.
«Вони були, є і залишатимуться для мене зрадниками, – коментує для Крим.Реалії колишній заступник начальника Центру військ берегової оборони ВМСУ з виховної роботи полковник запасу Микола Климук. – Звичайно, неприємно усвідомлювати, що фактично всі мої колишні підлеглі з-поміж офіцерів-вихователів залишилися там, у Криму, і перейшли на російську сторону. З деякими з них колись сидів за святковим столом. Але тепер не хочу навіть згадувати їхні імена. Радію тільки, коли вони закінчують свій безславний шлях на українській землі».
Кінець «безславного шляху»
Журналісти Крим.Реалії ведуть спеціальний проєкт «ГРУЗ-200» та майже щодня поповнюють його новими іменами. Серед них фігурують підозрювані чи раніше засуджені за держзраду з-помі колишніх українських військовослужбовців із Криму.
Найбільш значуща постать у тому списку – полковник Олексій Аврамченко. За деякими даними, заступник командира волгоградської 20-ї гвардійської мотострілецької дивізії з військово-політичної роботи Аврамченко потрапив під обстріл неподалік Херсона (імовірно, на території військового аеродрому під час шикування підрозділу дивізії) та помер від втрати крові.
На момент російської анексії у 2014 році підполковник Аврамченко служив у Сімферополі на посаді заступника начальника Кримського територіального управління Військової служби правопорядку ЗСУ з виховної роботи.
Деякі кримські журналісти до 2014 року з ним неодноразово бачилися та спілкувалися. На вигляд підтягнутий, порядний і адекватний офіцер. Але лише тоді, на початку березня 2014 року, відкрилася його справжня антиукраїнська сутність: офіцер-вихователь власноручно спустив Державний прапор України на території своєї військової частини на вулиці Калініна в Сімферополі та підняв там прапор Росії. Після переходу на бік РФ отримав «нагороду» у вигляді так званого ордену «За вірність обов'язку».
Колишній прапорщик 36-ї окремої бригади берегової оборони ВМСУ Сергій Легкий також після повномасштабного вторгнення знайшов свою смерть під час бойових дій на Херсонщині. У березні 2014 року разом зі зрадниками-співслужбовцями «перекинувся» до російської 126-ї бригади, яка була сформована на балансі захопленої 36-ї ОБРБО в тому ж Перевальному.
Після його смерті в сільській бібліотеці в Криму проводили акції на його пам'ять і на стенді описали біографію, зокрема те, що Легкий знімався у фільмах російського режисера Федора Бондарчука, зокрема у стрічці «9-а рота».
Майор В'ячеслав Погрібний, уродженець міста Кременчук Полтавської області, до 2014 року служив у 174-й зенітній ракетній бригаді Повітряних сил України в Севастополі (в/ч А3009). Після російської анексії Криму в 2014 році перейшов на нижчу (капітанську) посаду командира мінометної батареї 810-ї бригади морської піхоти ЧФ. Загинув у серпні 2023 року біля села Роботине Запорізької області.
Підполковник Олександр Кулаков – командир радіотехнічного батальйону (в/ч № 85683-А) 3-го радіотехнічного полку ЗС РФ, що дислокується на плато Ай-Петрі. До 2014 року служив там як майор радіотехнічного батальйону «Ай-Петрі» зі складу 40-ї радіотехнічної бригади Повітряних сил ЗСУ. Зрадив Військову присягу народу України. Загинув у травні 2024 року.
«ГРУЗом- 200» стали ще кілька офіцерів, сержантів і солдатів з-поміж колишніх українських військовослужбовців-перебіжчиків, дані щодо яких за цей час вдалося встановити журналістам Крим.Реалії.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокуватидоступ до сайту Крим.Реалії . Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagramта ViberКрим.Реалії . Рекомендуємо встановити VPN.
