18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Тайфік Мамутов, кримський татарин (1938 р.н.), уродженець села Ускут (з 1945 року Привітне ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Хатідже Мамутова (1911 р.н.), брат Мамеді Мамут (1932 р.н.), брат Якуб Мамут (1936 р.н.), я, Тайфік Мамут (1938 р.н.), брат Шевкі Мамут (1941 р.н.) та сестра Фатіме Мамут (1944 р.н.).
Усі ми при виселенні потрапили до Ферганської області, Кіровський (з 1992 року Бешарикський район ‒ КР), село Тавул.
На момент депортації мій батько Алі Мамут (1915 р.н.) був на фронті і в 1945 році, демобілізувавшись, приєднався до сім'ї в Узбекистані.
18 травня 1944 року, о 2 годині ночі, озброєні автоматами три солдати сильно постукали у двері нашого будинку. Коли мати відчинила двері, вони сказали: «Вам дається 15 хвилин для збору речей, після чого виходьте на вулицю». Мати, злякавшись, ніби нас виселяють бандити, за цей час нас одягла, взяла в руки найнеобхідніше і зі своїми дітьми вийшла на вулицю.
Відвезли на залізничний вокзал, посадили в товарні вагони й відправили на простори Радянської імперії
Зібрали на мейдані (площі ‒ КР) біля мечеті всіх мешканців села, повантажили на автомашини, відвезли на залізничний вокзал, посадили в товарні вагони й відправили на простори Радянської імперії. Потягом ми їхали близько місяця, продуктів і медичної допомоги не було. Ми були голодні, погано одягнені. Дорогою, через 506 годин, потяг один раз зупинився, щоб ми могли оговтатися, набрати води та надихатися свіжим повітрям. У вагонах було тісно, брудно, задуха. Багато людей хворіли й помирали від голоду та задухи.
Коли нас привезли в пункт призначення, то поселили в будівлю на загальному дворі 6-8 сімей. Умови там були дуже погані: ми лежали на землі, приміщення було без вікон і дверей, тобто, умови як для худоби. Біля нашого двору протікав арик, звідти ми брали воду для пиття та вмивання.
Ми, діти, ходили по домівках узбеків, просили хліб: хтось хліб давав, хтось борошно або пшеницю
У 1946 році батьки віддали мене узбецькій сім'ї, в якої не було власних дітей. Я пас їхню худобу в 8 років, був у дитячому будинку. Ми, діти, ходили по домівках узбеків, просили хліб: хтось хліб давав, хтось борошно або пшеницю.
У 1948 році я пішов до першого класу узбецької школи, навчався добре, закінчив школу у 1955 році й того ж року поїхав до Ташкента вступати в будівельний технікум. Закінчив технікум у 1959 році, отримав диплом за спеціальністю технік-будівельник. З 1959-го до 1962 року я служив у лавах Радянської армії. З 1962-го до 1988-го працював майстром, виконробом, старшим виконробом і начальником ділянки в будівельних організаціях тресту «Мірзачульсовгоспбуд» Голодностепбуду.
У 1988 році, завдяки перебудові М.С. Горбачова, я за власним бажанням переїхав до Криму на свою історичну батьківщину, у місто Красноперекопськ, де 10 років працював майстром-будівельником на консервному заводі. Маю 40 років стажу, ветеран праці. Батько, повернувшись із фронту, у 1953 році помер від застуди. І ми, шестеро дітей, залишилися з матір'ю і прожили важке життя.
У 1950 році, коли навчався у другому класі, я та мій старший брат Якуб разом з іншими хлопцями пішли в поле збирати колоски, що залишилися після збирання пшениці. Побачивши в наших руках колоски, де пшениці було не більше 200 грамів, і пізнавши нас, голова знайшов мого батька на території школи, де ми навчалися, сидячи на коні, кілька разів ударив батька батогом і поїхав. Я дивився йому вслід і дав обіцянку, що, подорослішавши, обов'язково за батька покараю цього негідника. Пізніше дізнався, що його дуже покарав Аллах ‒ він залишився без дітей та осліп.
Радянська влада з перших днів свого народження всіляко знущалася з нашого народу
Особливо я хочу відзначити, що радянська влада з перших днів свого народження всіляко знущалася з нашого народу. Коли жителі нашого села були напівголодні, влада забирала останній шматок хліба, змушувала йти працювати в колгосп, де люди працювали багато годин майже безоплатно, а коли вони відмовлялися, то їх, вважаючи злочинцями, всіляко карали. А тих, хто, завдяки своїй праці, мав худобу, виселяли в Сибір, в інші холодні краї, повісивши їм ярлик куркуля. Про це я дізнався від старших жителів нашого села.
Зараз я зі своїми дітьми (всього чотири особи), переїхавши за власний кошт до Криму, купив будиночок і перебудував. Мої дорослі діти (32 і 37 років) і дочка з двома синами живуть на приватних квартирах у Сімферополі, працюють у приватних осіб, вони не мають ні будинку, ні квартири. Від держави за переїзд та облаштування я не отримав ніяких грошей.
На зайняті три земельні ділянки в селі Добре ось уже четвертий рік не дає дозволу сільська влада, незважаючи на те, що проєкт будинку та всі інші документи виконані на 100%. Так що українська держава продовжує демонструвати обмеження та порушення конституційних прав нашого народу в земельних, політичних і національних сферах, асимілює кримських татар, не відновивши їхню національну автономію на своїй споконвічній землі ‒ у Криму.
Немає державності ‒ немає народу: так ми розуміємо «турботу» української держави про наш народ.
(Спогад від 26 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків