18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Люманов Смаїл, кримський татарин, народився 2 квітня 1928 року, уродженець села Тав Бадрак' (з 1945 року Скалисте ‒ КР) Бахчисарайського району Кримської АРСР.
Батько мій ‒ Люман Смаїлов (1888 р.н.), мати ‒ Мангубе Люманова (1904 р.н.), сестри ‒ Зилха Люманова (1924 р.н.) та Лютфіє Люманова (1926 р.н.).
На момент депортації наша сім'я жила в будинку дядька, адже німці спалили наш будинок за допомогу партизанам. У сільській школі закінчив 6 класів рідною мовою. Напередодні депортації в селі проводили перепис населення. На станції Бахчисарай стояли потяги. Ніхто нічого не підозрював тоді.
18 травня 1944 року вранці зайшли двоє солдатів та офіцер. Нас обшукали, дали 15 хвилин на збори. Сказали, що можна взяти особисті речі, посуд, продукти по 100 кілограмів на кожного члена сім'ї, бо нас виселяють. А куди, за що ‒ не сказали.
Нас протримали від ранку до 15 години на кладовищі, оточеному солдатами з автоматами
Офіцер і двоє солдатів супроводжували нас до місця збору на кладовищі. На кладовищі зібрали сімей 20 ‒ близько 100 осіб. Всі були шоковані, думали, що розстріляють. Нас протримали від ранку до 15 години на кладовищі, оточеному солдатами з автоматами.
О 15 годині повантажили в машини і в супроводі конвою привезли на станцію Бахчисарай. Завантажили в товарні вагони, де возили худобу, зачинили двері й протримали дві години. Наша сім'я з п'яти осіб потрапила в один вагон. У вагоні було осіб 30. Спали на підлозі, туалету не було, у куточку вагона пробили дірку в підлозі. Іноді стоянки були 30 хвилин або годину, ніхто не оголошував, скільки стоятиме потяг. На зупинках готували їжу, шукали воду. Харчування не було організоване, жодних продуктів не видавали. Тільки у Горлівці дали гарячу їжу.
У нашому вагоні ніхто не помер, а в сусідніх вагонах були померлі. Їх залишали на зупинках. Говорили, що викидали навіть дорогою під час руху. Ні лікарів, ні медперсоналу не було. Панувала антисанітарія, всі завошивіли.
Населення переважно вороже вигукувало: «Зрадники! Крим продали!»
У дорозі були з 18 травня до 2 червня 1944 року. Потяг прибув до Узбекистану, Самаркандська область, Ургутський район. Нас зустріли представники влади з міліцією. Доправили до районного центру, а потім підводами по 12-15 сімей розподілили у колгоспи. Ми потрапили в колгосп імені Будьонного. Населення переважно вороже вигукувало: «Зрадники! Крим продали!».
Нас поселили в кімнату, з нами ‒ ще чотири сім'ї. Ні води, ні продуктів, ні ліків нам не видавали. Мати продавала речі, які вдалося привезти. Кілька разів у перші місяці видавали американські пайки. У 1945 році наша сім'я отримала позику ‒ 5 тис. рублів на будівництво будинку.
Моя сестра Зилха померла від черевного тифу. Від туги та хвилювань помер і мій батько
Наша родина не голодувала. Нам вдалося ‒ мама моя була відчайдушна та активна ‒ перебратися до міста. Ми всі п'ятеро працювали: я шевцем, батько у лазні, сестри та мама працювали у швейній майстерні. Але люди помирали від голоду, від хвороб, малярії та гострих кишкових інфекцій. Моя сестра Зилха померла від черевного тифу. Від туги та хвилювань помер і мій батько.
У місцях депортації я та мої близькі, мої співвітчизники до 1956 року перебували в умовах комендантського режиму, за порушення якого була передбачена кримінальна відповідальність, відзначалися (у спецкомендатурі ‒ КР) щомісяця.
Ми були позбавлені можливості спілкуватися один з одним, говорити рідною мовою. У місцях депортації не було національних шкіл з кримськотатарською мовою навчання. Продовжувати навчання далі не було можливості, адже треба було отримати дозвіл коменданта на виїзд, і в навчальних закладах кримських татар не брали. Мене від організації послали на навчання до Ташкента. Документи з технікуму повернули.
У 1944-1945 роках для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва жодних умов не було. Не було ні газет, ні книжок, ні журналів, ні радіопередач кримськотатарською мовою. Ми не могли вільно публічно обговорювати як між собою, так і з представниками влади питання повернення на батьківщину ‒ до Криму. Ми не мали права складати та надсилати листи з вимогою скасування правових актів, що порушили наші права.
Після виходу указу президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року був знятий тільки комендантський нагляд. Утиски тривали аж до повернення на свою історичну батьківщину, є вони і зараз. У нас немає достатньої кількості національних шкіл, не вирішені статус мови, проблеми топоніміки, відсутній правовий механізм реабілітації кримськотатарського народу, процес реституції, а також повернення колосальної моральної шкоди, завданої процесом депортації.
(Спогад від 17 вересня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків