18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Фемі Іслямов, кримський татарин, народився 10 березня 1939 року уродженець села Черкез-Кермен Куйбишевської сільської ради (з 1945 року Кріпке Бахчисарайського району, згодом зникло – КР) Кримської АРСР.
Мої батьки, сусіди і односельці 18 травня 1944 року стали жертвами насильства – виселення зі своєї батьківщини. Вважаю, що стосовно мене, моїх батьків і співвітчизників було скоєно злочин.
Мого батька забрали на війну, він зник безвісти на фронті, і п'ятеро дітей залишилися без годувальника. Склад сім'ї під час виселення: мати Мусіде Іслямова (1896-1981), сестра Акіфа Іслямова (1927-1983), Аніфе Іслямова (1932-2002), брат Зевджет Іслямов (1935-2009), сестра Шемснур Іслямова (1937 р.н.) і я, Фемі Іслямов (1939 р.н.).
Вранці 18 травня 1944 року несподівано в наш будинок увірвалися озброєні люди, і, нічого не пояснивши, в грубій формі наказали нам зібратися протягом 10-15 хвилин. Солдати поводилися дуже грубо, ображали, кричали і погрожували розправитися, якщо хтось не слухатиметься.
Під час війни мої батьки надавали допомогу партизанам продуктами
Це все було так несподівано, тому ми нічого толком не встигли зібрати. Швидко одягнулися, схопили те, що потрапило під руку і вийшли у двір, на вулицю, куди також, як і нас, вивели всіх сусідів. Солдати принижували, ображали нас, усе це супроводжувалося і фізичним насильством.
На момент депортації я і мої батьки жили за адресою: Кримська АРСР, Куйбишевський район, село Черкез-Кермен. Жили у великому будинку із садом, також у нас була присадибна ділянка. Батьки тримали худобу: корів, баранів, курей. Під час війни мої батьки надавали допомогу партизанам продуктами.
18 травня 1944 року зібрали біля сільської ради все село і відвезли до товарних вагонів. Наша сім'я їхала в товарному вагоні, було дуже тісно, душно. Умови були жахливі: у вагоні не було ні води, ні туалету, зупинялися дуже рідко і ненадовго –ешелон зупинявся для того, щоб пропустити інші потяги. Дорогою люди губилися, не встигали повернутися в свій вагон, деякі навіть залишалися на станціях або в степах.
До нас ставилися, як до дикунів, як до звірів, жителі села були агресивно налаштовані
У дорозі багато хворіли, але жодної медичної допомоги нам не надавали. Наймолодший брат Фемі Іслямов захворів на чорну віспу, через відсутність медичної допомоги у вагоні він осліп на праве око. В дорозі їхали 28 днів (з 18 травня до 15 червня).
Нас привезли в Горьківську область, Калінінський район, село Біла Гора. Воно було на узліссі, де протікала притока Волги. Нас зустрів міліціонер, капітан Єршов. Нас доставили до місця проживання і розмістили в бараках. Протягом усього цього періоду до нас ставилися, як до дикунів, як до звірів, жителі села були агресивно налаштовані.
У бараках нас розселили по 6-7 сімей, видавали пайок, якого ледь вистачало. Іноді доводилося жебракувати у населення, навіть доводилося на полях викопувати залишки картоплі, збирати пшеницю. З неї ми пекли коржі, щоб не померти від голоду. Одним словом, знущалися над нами, щоб знищити кримський народ. Мати і старші сестри Аніфе й Акіфе працювали на сплаві лісу, витягали з води колоди баграми, робота для дівчаток була дуже важкою.
Вільно пересуватися не було можливості. За самовільне відлучення з території спецпоселення саджали на 15 діб.
У нашому спецпоселенні дуже багато хворіли на малярію та інші захворювання, але медичну допомогу не надавали. Багато вмирали в бараках. Часто померлих ховали не відразу, трупи пухли. Не було можливості ховати рідних відповідно до релігійних обрядів. Голод, хвороби і смерть були масовим явищем.
Житлові умови були непридатними. У бараку три на п'ять метрів жили п'ятеро осіб. Було дуже холодно.
Нас ображали, називали зрадниками і влаштовували скандали, ніхто з учителів не захищав нас
Дітям вчитися було дуже важко, голі й голодні вони часто хворіли, не під силу було нормально вчитися. Нас ображали, називали зрадниками і влаштовували скандали, ніхто з учителів не захищав нас. Це знущання тим більше терпіти було нестерпно, адже батько чесно й сумлінно воював в армії з 1941 року і безвісти зник. І ми, діти, яким ще не виповнилося 16 років, у нагороду за сумлінну службу батька в радянській армії стали ворогами народу. Коли ми, обидва його сина, підросли, тоді дізналися про несправедливе рішення держави, яка образила всіх кримських татар [звинуваченням] у зраді.
(Спогад від 19 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків