18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Ленуре Темірхаєва (Мерджан у дівоцтві), народилася в Севастополі, на вулиці К. Маркса, нині Велика Морська 50/60, корпус 2, клітина 1, кв. 2. Мали будинок у приватному секторі, за адресою Корсунська 8.
Я є свідком депортації, здійсненої сталінським режимом колишнього СРСР, коли за 15 хвилин нас усіх вивезли на автостанцію Севастополя і, посадивши в автівки, відвезли на станцію Сюрень.
18 травня 1944 року під час спецоперації військ НКВС були виселені члени нашої родини у складі: батько Усеїн Мерджан (1900 р.н.), мати Сідіха Мерджан (1918 р.н.), брат Сабрі Мерджанов (1929 р.н.), сестра Шемснур Мерджанова (1930 р.н.), брат Шукрі Мерджанов (1932 р.н.), сестра Лілія Мерджанова (1938 р.н.) і я, Ленуре Мерджан (1940 р.н.).
З нами були діти дядька Яг'я Курт-Сеїта (1889 р.н.), який був засуджений судовою трійкою при ОДПУ у 1930 році, під час колективізації, засуджений до виселення з Криму разом із сім'єю і конфіскацією майна (вони залишилися сиротами, їх узяв на виховання мій батько): Енвер (1918 р.н.), Шефіка (1922 р.н.), Адіха (1924 р.н.), Зеліха (1926 р.н.) та Айше (1927 р.н.). Також з нами була виселена тітка Шазіє Темірхаєва з дітьми ‒ сином Кудусом, дочками Уріє та Ругіє.
Везли нас зі станції Сюрень у вагонах для худоби, люди кричали, губилися, шукали один одного. Шкода, що немає такого фільму про кримських татар, яких везуть не зрозуміло куди з Криму... Скупченість, тут же народжують жінки, діти серед смороду і бруду. Люди помирають, хтось рве на собі волосся, хтось на зупинці намагається зварити юшку зі жменьки квасолі в каструлі, яка висить на дроті над камінням. Потяг їде і люди з криками хапають, що можуть. Хтось ховає уздовж залізниці коханих батьків, матерів і дітей. Усі ці крики заглушають гул потягів. Коли приїхали до Саратова, люди зрозуміли, що вони їдуть надовго, але не назавжди.
Резервація смерті Улус, куди нашу сім'ю закинула гірка доля
Резервація смерті Улус, куди нашу сім'ю закинула гірка доля. Етапами везли людей і скидали у величезне сховище, де немає вікон, а підлога цементна. В Улусі люди помирали масово, давали солоний сир-бринзу, солоні дині, кавуни, а води не було. Кожен день ховали десятки людей. Сил у чоловіків не було, закопували тіла як-небудь. Шакали розтягували тіла за селом. Люди збирали яйця черепах, їли висівки. Ми, діти, стукали ніжками, хотіли їсти. Стогін, крики, люди в лахмітті. Дуже гнітила спека, почалася епідемія малярії та кишкових захворювань. Тривало все це до 1953 року. Голод ‒ страшна річ...
Батько наш захворів. Спасибі дільничному, товаришу Шапкіну і царство йому небесне. Він сказав батькові: «Мерджане, я тебе вивезу в Каттакурган». Так і зробив, сам захворів на туберкульоз, але слова свого дотримав. У Каттакургані ми воду пили з хауса, повного черв'яків, жаб і пуголовків. А як кричали жаби тоді, вони співали з нами разом, плакали про нашу гірку долю. До Каттакургана ми приїхали 28 грудня 1947 року й відразу ж побігли до парку подивитися на пам'ятник В.І. Леніну. Ми, севастопольські діти, бігли на контрольно-пропускний пункт подивитися, як віддають честь у військовій частині. Три роки минуло, а в пам'яті залишився дух Севастополя.
Депортація знищувала наші сім'ї, а репресії випалювали народ дотла. Досі ми нічого не можемо домогтися і відновитися у правах. Геноцид за національною ознакою розділив суспільство на «ваших» і «наших». Коли ж це закінчиться?
За що ж радянська влада ось так спалила нас, що ми їй поганого зробили?
Під комендантським наглядом наша сім'я перебувала до 1956 року. Одного разу, розтоплюючи в будинку піч, дядько Сейтумер Сейдаметов, відкрив дверцята топки і сказав моєму батькові: «За що ж радянська влада ось так спалила нас, що ми їй поганого зробили? За що ж так жорстоко нас знищувала радянська влада? Хто зіграв роль виконавця, а хто був суддею над бідним і працьовитим народом, хто відповість за це? Нехай до сьомого покоління несуть кару за наше велике горе в цьому світі! Ми не бачили життя, ми свідки того, як хтось живе, а наш народ мучиться. Ні покарання за скоєне, ні компенсації, ні законів ‒ все повз нас. Ми ‒ радянські люди, а нас не виправдали. Забрали у нас все, що могли та віддали своїм». Мужній і чесний партієць Сейтумер Сейдаметов був партизаном з села Айтодор (з 1945 року Гористе, нині зникле село ‒ КР). Ніхто, окрім нього, не міг виконати поставлене завдання в селі, в якому були німці.
Це був злочин проти цілого народу, померло 46% кримських татар, майже половина! Мовчати не можна...
(Спогад від 6 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків