Доступність посилання

ТОП новини

«Багато людей згубилося дорогою». Ревзіє Кемалова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року


18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.​

Я, Ревзіє Кемалова (Меметова), кримська татарка, народилася 3 січня 1934 року в селі Тахил Джабанах (нині зникло ‒ КР) під містом Акмесджит (Сімферополь ‒ КР) Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Мемет Аметов (1894 р.н.), мати Мусема Аметова (1901 р.н.), сестра Февзіє Меметова (1930 р.н.), сестра Зера Меметова (1937 р.н.), брат Сулейман Меметов (1936 р.н.), брат Іслям Меметов (1942 р.н).

На момент депортації сім'я проживала в селі Тахил Джабанах. Жили в будинку, збудованому моїм батьком. Мали велику присадибну ділянку та домашню худобу (вівці, кози, три корови, коня). Мій батько працював у колгоспі заступником голови. Моя мати також працювала в колгоспі, збирала тютюн.

Мого старшого брата Ризу Меметова у віці 18 років на початку 1944 року взяли в трудову армію (призов до трудової армії здійснювався у Криму у квітні ‒ першій половині травня 1944 року ‒ КР) в Московську область. Риза через декілька років знайшов нас уже на Уралі.

З нашої сім'ї початкову школу відвідувала тільки моя сестра Февзіє Меметова.

У мого батька була молодша сестра Шашне Аметова. Під час депортації її викинули мертву з вагона десь у районі Казахстану.

Багато помирали від мук, страждань та голоду. Мертвих викидали з вагона

18 травня 1944 року рано вранці всю нашу сім'ю привезли в Сарабуз (з 1945 року Гвардійське ‒ КР), а там завантажили в товарні вагони. У кутах вагона була насипана солома. У кожному кутку розташувалося по родині. Їхали довго, більше ніж тиждень. Пам'ятаю, що все було брудне, у нас було багато вошей. Багато людей губилося дорогою в надії знайти воду та їжу. Багато помирали від мук, страждань та голоду. Мертвих викидали з вагона.

Поселили нас, декілька сімей, у хліві. Близько року ми жили там

Нас привезли на Урал ‒ до Свердловської області, міста Туринська. Поселили нас, декілька сімей, у хліві. Близько року ми жили там. Потім нас переселили до барака, де жило близько 8-10 сімей у кімнатках. У коридорі стояла величезна піч, на якій ми готували коржі з гнилої картоплі та колосків пшениці, які збирали на полях. Батько з матір'ю та старша 15-річна сестра Февзіє працювали на заводі.

Біля нас була залізнична станція, куди ми з батьком ходили продавати цигарки «Біломор» поштучно й куди я у віці 12 років почала ходити чистити сніг. Потім, коли мені вже видали паспорт, я пішла працювати на завод «Лісова біржа». Працювала спочатку по 12 годин, а потім по 8 годин на добу.

Після 1956 року, коли вийшов указ про скасування спецпоселень, ми намагалися виїхати з Уралу. У 1957 році я поїхала до Узбекистану, до міста Алмалик, до своєї сестри Февзіє. Того ж року вийшла заміж. Народилося у мене троє дітей. Через розлучення з чоловіком (він покинув сім'ю), дітей виростила і виховала сама, працюючи будівельником, штукатуром-маляром четвертого розряду, двічі ветеран праці СРСР.

Завдяки Всевишньому ми з дочкою без чоловіка та онуком змогли повернутися до Криму у 2000 році.

Сьогодні, проживши на батьківщині майже десять років, ми орендуємо приміщення в Феодосії в офіцера Російської Федерації з Сибіру.

(Спогад від 22 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання​

ПО ТЕМІ

XS
SM
MD
LG