Василь Порох: Українців у Криму помножили на нуль

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

У вересні 2012 року мер Харкова Геннадій Кернес подарував широкому загалові крилатий вислів: на нараді комісії з надзвичайних ситуацій пообіцяв голові міського ліфтового управління, в разі невиконання ним службових обов'язків, «помножити його на нуль», на додачу обізвавши того «сучим псом».

Якими епітетами в Криму нагороджують українців і все пов'язане з ними – додатково згадувати не будемо, лише зазначимо, що за віртуозністю ці вислови перевершують згаданий стиль спілкування функціонерів столиці Слобожанщини. А от математичну операцію, винайдену харківським міським головою, щодо українців Криму провели, треба визнати, успішно: у березні 2015 року несподівано виявилося, що на півострові невідома пошесть викосила фактично 40% українців – тобто поменшало їх аж на 232 тисячі.

За попередніми результатами перепису населення, який Росстат проводив у Криму з 14 по 25 жовтня 2014 року, в регіоні виявилося 344,5 тисячі українців, тобто 15,7% населення півострова. У Криму, не враховуючи Севастополя, мешкають 291,6 тисячі українців (16% населення); у Севастополі – 52,9 тисячі (14,2%). Подібного катастрофічного скорочення у відсотковому співвідношенні зазнала спільнота білорусів Криму, яких на півострові поменшало на 38%.

У 2001 році під час всеукраїнського перепису населення українці становили 24% населення Криму – 576,7 тисячі осіб.

Вражаюче низьким виявився й показник носіїв української мови в Криму: рідною її назвали тільки 3,3% мешканців півострова, серед них 0,1% тих, що назвали себе росіянами. З-поміж тих громадян, що під час перепису вказали національність «українець», рідною мовою російську вважають 79,7%; загалом російську рідною визнали 84% кримчан. Слід згадати, що рідною російську мову під час перепису 2001 року назвали близько 55% українців Криму.

По суті, з-поміж 33-х питань, які громадянам ставили переписувальники (паспортні дані, громадянство, володіння мовами, освіта, цивільний стан, доступ до інтернету та кабельного телебачення, рівень прибутку тощо), ухилитися можна було від відповіді лише на одне: про національну приналежність. Цим правом і зволіли скористатися ті люди, які побоювалися негативних наслідків для себе та для своїх родин. Зрештою, подібну «криптоетнічність», наслідком якої стало катастрофічне зменшення статистичної кількості українців у Криму і зокрема кількості носіїв української мови, можна пояснити тим, що протягом року після подій «кримської весни» серед мешканців півострова зріс рівень нетерпимості; не останню роль у цьому відіграла антиукраїнська пропаганда в російських і кримських засобах масової інформації, які щодо українців використовують «мову ворожнечі» – внаслідок посилення ненависті до України та всього українського в Криму українці стали однією з найбільш дискримінованих і переслідуваних етносоціальних груп на півострові.

До речі, ті кримчани, яких відвідували переписувальники, згадують, що відомості намагалися отримати від людей, які офіційно відмовилися від набуття російського громадянства і не мають кримської прописки. Були навіть випадки, коли відомості конкретних осіб, які з тих чи інших причин на той час були відсутні за місцем проживання, отримували від їхніх сусідів. Власне, такі маніпуляції відіграли не останню роль у перекручуванні деталей загальної картини перепису.

Показовою є розповідь одного з тих мешканців Криму, що взяли участь у переписі населення восени 2014 року: «Прийшли переписувальники. Відмовився. Пішли. Наступного дня прийшли знову, погрожували поліцією. Дружина наполягла на тому, щоб ми переписалися, бо не хочеться проблем. У графі «національність» записалися як українці. Виникла незручна пауза. Переписувальники перепитали – «Точно українці?» Ми підтвердили. Однак пауза насторожила. Зараз у Криму «українець» – це все одно що «бандерівець» чи навіть «фашист». Я так зрозумів, що багато людей, аби уникнути зайвих питань, можуть записуватись росіянами. Не здивуюсь, коли перепис покаже, що Крим на 100% населений росіянами. В умовах залякувань і пресингу важко чекати на інший результат».

На думку кримського блогера, відомого аудиторії як Ali Tatar-zade, оголошення про зменшення кількості етнічних українців у Криму на тисячі, з 24% до 16%, є достатнім приводом для міжнародних позовів щодо акту геноциду. Показати менше українців і кримських татар – означало зізнатись в етнічних чистках, показати рівно або більше – прикро», – пише публіцист. За його приблизними підрахунками, кримський перепис ігнорувало до 20% місцевого населення, але про них все одно назбирали інформацію по сусідах. За приблизними підрахунками, які навів Ali Tatar-zade, до Криму за останні півроку прибуло понад 280 тисяч нових людей, які встигли потрапити до перепису; натомість півострів залишили більше 100 тисяч мешканців Криму. На думку автора, відомості подібних міграційних і суспільних процесів можуть пояснити, куди поділися зі статистики аж 230 тисяч українців: «Вони частково виїхали, частково ігнорували перепис, частково були записані росіянами з власних слів, частково – зі слів сусідів».

Свій перепис кримського населення у жовтні 2014 року провела газета «Крымская правда», відома своєю неприхованою шовіністичною позицією. На першій шпальті одного з випусків газети з'явилася діаграма з чотирьох пунктів, яка відображала відсоткове співвідношення відповідей читачів видання, чи готові вони назвати свою національність під час перепису населення. Інфографіка мала заголовок: «Мы русские и гордимся этим!». На першому місці опинилися 86% респондентів, які відповіли: «Звісно, я росіянин (-ка). Цим пишаюся»; друге місце відвели 10% опитаних з відповіддю: «Чого приховувати, українець. Навіть (!) у Криму». Тобто, таким чином, на думку учасників Мобільної групи правозахисників в АРК, редакція «Кримськой правды» «порадила» українцям соромитися своєї національності і приховувати її, оскільки в Криму бути українцем – небезпечно.

Майже з нульовим показником у Криму зрівняли кількість тих українців, які зазнають порушень мовних, культурних, релігійних та інших прав. Як повідомив генеральний директор Всеросійського центру дослідження громадської думки Валерій Федоров, соціологи розглянули проблемне поле міжнаціональних стосунків у Криму через призму національного статусу опитаних. Так, 24% кримських українців актуальною проблемою для них назвали високий рівень націоналістичних поглядів серед окремих громадян (деталі не уточнювалися). Однак на порушення своїх прав поскаржилися тільки 2% опитаних кримських українців, а на відсутність можливості національної самореалізації – 4%. Також, за словами Федорова, 32% українців Криму не змогли позначити міжнаціональні проблеми.

Ясна річ, навряд чи наважаться на свої проблеми поскаржитись представники тієї етносоціальної групи, щодо якої з боку переважної більшості населення регіону існує запит на репресії. Так, наприклад, нещодавно в одній з українських мережевих спільнот на кримську тематику під фотографією хлопця, затриманого в Сімферополі 9 березня 2015 року поліцейськими на акції до дня народження Тараса Шевченка через синьо-жовту стрічку на одязі та вишиванку, з'явився коментар кримського користувача: «Надо было не арестовывать, а сразу расстрелять на месте».

20 березня у виданні «Новый Крым» з'явилася стаття Ігора Азарова «Загнать мутантов в угол!». Кого автор має на увазі під мутантами – стає зрозуміло з ілюстрації до матеріалу. Нею стала карикатура Бориса Єфімова, на якій колона шаржових вояків у козацьких шапках зі шликами та з пов'язками зі свастиками на руках, під прапором, на якому тризуб увінчано свастикою, салютують якомусь чоловічкові в наполеонівській позі. За кілька абзаців стає зрозуміло, чому на початку автор бере слова «в Україні» в лапки: виявляється, Україна – це «русофобський проект з жалюгідною ідейно-історичною базою державності». Посилаючись на Володимира Короленка, Ігор Азаров проголошує українську історію фальшивою, мову – штучно вигаданою, а «українство» – історичним міфом, який має кепський запах. «Американцам удалось сколотить «державу», грандиозным промыванием мозгов насадить «украинство» и посадить во главе этого странного, нелепого госформирования даже не просто послушных марионеток, а откровенных холопов и холуев, не боящихся ни грязи, ни крови. Эти мутанты вполне готовы к войне с Россией: свои корни они давно уничтожили, а «украинство», подкрепленное долларами (и возможность смыться при «большом шухере»), окончательно высушило их мозги», – «ничтоже сумняшеся», мече громи та блискавки Азаров. Після подібних етнокультурних лекцій взагалі буде дивно, коли в Криму знайдеться бодай жменька людей, які визнають свою причетність до українського народу та його традиції.

Бажання визнавати свою національну приналежність кримським українцям не додає не лише суцільна контрпропаганда на шпальтах газет, у теле- і радіомовленні, а й дискримінаційні заяви та вчинки щодо будь-чого українського. Інцидент із затриманням трьох активістів на згаданій вище акції та присудженням їм по 40 годин виправних робіт став відомим, без перебільшення, цілому світові. Однак непоміченим, навіть в українському медіапросторі, лишився нещодавній випадок, коли депутатка Державної ради Криму, голова комітету з культури та питань охорони культурної спадщини Світлана Савченко на пленарному засіданні сесії кримського парламенту запропонувала зобов'язати керівників організацій та установ Криму прибрати за два тижні українську державну символіку зі вказівних табличок, які досі розташовані на будівлях багатьох установ, супроводивши свою промову обурливою реплікою: «Це як фашисти пішли, а свастика лишилася». Уже давно ні для кого не секрет, що людей, які є носіями та симпатиками української мовної, історичної, культурної, релігійної та інших традицій, у Криму однозначно трактують як «фашистів»: ще не забулися випадки, коли на початку літа 2014 року в Сімферополі група населення пікетувала кафедральний собор УПЦ КП, тримаючи плакати «Киевский патриархат = нацизм» (майже одразу після того, як озброєні люди в камуфляжі силоміць забрали храм у громади УПЦ КП села Перевальне під Сімферополем), ще за «української каденції» Криму пенсіонерки під вікнами українських шкіл кричали у вікна дітям під час уроків «Бандеровские гниды, убирайтесь из Крыма», а на світанку української незалежності на початку 1990-х невідомі вандали обписували мури кримських будівель гаслами «Хороший хохол – мёртвый хохол». У цій ситуації дивує інше – коли в Криму порівнюють з нацистським символом княжий знак Володимира Великого, який прийняв хрещення в Херсонесі, поніс звідти світло Христової віри до Київської Русі, і таким чином зробив теперішній Севастополь «сакральним місцем».

У жовтні 2014 року в ефірі телеканалу «Соціальна країна» правозахисниця Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика, зазначила, що в Криму рівень українофобії і несприйняття всього, що стосується України, має дуже виразний політичний характер: «Людина, яка розмовляє українською мовою, чи хоче, аби її дитина навчалася українською, є потенційним або опонентом, або ворогом. Були зроблені дуже негативні кроки з придушення освіти українською як у школах, так і у вищих навчальних закладах. Ситуація дуже сумна. Доки що жодних умов та можливостей для відродження української мови на півострові немає». Утім, пані Беліцер зазначила, що в Криму і під час його перебування під українською юрисдикцією не було жодного україномовного дитячого садочка. Цю проблему пояснює Михайло Руденко у статті «Робінзони з «Острова Невезения» для чиказького видання «Українське Слово», зазначаючи, що українцям у Криму тоді приділяли недостатньо уваги. «Роль у цьому знову-таки відіграла місцева влада, яка всіляко намагалася звести будь-які ініціативи нанівець, але й на рівні Києва не було чіткого розуміння ролі розвитку українства, української культури в Криму. Здавалося, навіщо для титульних націй особливі умови? Водночас неодноразово, починаючи, мабуть, з 1992 року, українські організації, що діють на півострові, зверталися до керівництва центральних органів влади з тим, що кримські українці перебувають на півострові на правах діаспори. Як і раніше, немає власної газети, немає можливості робити якісну телевізійну продукцію й так далі. Це вже не кажучи про те, що підручники в школах видавали один на трьох-чотирьох учнів», – згадує журналіст.

Хотілося б навести ще одну історію мешканки Криму, опубліковану ресурсом Крим.Реалії: «Моя 14-річна донька, україномовна, на відміну від мене, навчається в українській школі. Змінювати мову в Криму не захотіла з підлітковою впертістю, хоча я і просила. І ось випадок – назустріч ішла жінка. Почула нас і остовпіла, потім заверещала, дослівно: «Их еще не перестреляли? Если их сюда пускают, то почему не заставляют говорить по-русски?». Ніколи не забуду виразу обличчя моєї дитини. Вона мовчала весь день».

Коментарі зайві – так само, як зайвим буде і нагадування про те, що діти є фактично найвразливішою соціальною групою. Ну а про кримських дітей з українських, україномовних родин і говорити не доводиться – вони є беззахисними в квадраті. Кричущий випадок дискримінації малечі в Криму за етнічною і мовною ознакою влітку 2014 року в інтерв'ю «Громадському радіо» навів архієпископ Сімферопольський і Кримський УПЦ КП Климент, розповідаючи про долю учнів українського класу в євпаторійській школі. «Навчальний рік скінчився тим, що у школі почалася гра у війну. Вся школа грає у війну з українським класом, бо до українського класу ходять «бандерівці» та «фашисти», а фашистів треба бити. А враховуючи, що це меншокласники, можете собі уявити, учні старших класів починають бити, тероризувати малюків. Діти поверталися додому з синцями, порваними сумками, у дітей крали речі. Вчителі сказали батькам: «Ну, це ж діти, це гра». У цих іграх виявляється ксенофобія, нетерпимість. Однієї миті всі діти, які ходять до українських класів, перетворюються на ворогів усієї школи», – розповів владика.

Про жахливий стан лінгвокультурного життя українців Криму в середині березня 2015 року згадали кореспонденти видання «The Wall Street Journal» Марк Леґон та Аліна Полякова: «Етнічні українці Криму є мішенями. Носії української мови більше не можуть відправити своїх дітей до українських шкіл; жодна з 600 кримських шкіл не надає навчання повністю українською мовою».

Драматичною «притчею во язицех» стала історія Сімферопольської гімназії, з назви якої було викинуто прикметник «українська», а навчальному закладові було надано означення «академічна» (слід зазначити, що так само «академічним» замість українського став і кримський музичний театр – що викликало з боку українців Криму гірку іронію: мовляв, «поробили нас академіками»). У розпал «кримської весни» переважна більшість батьків учнів (близько 85%) раптово забажали, щоб їхні діти у тоді ще українській гімназії навчалися російською мовою: мовляв, діти відтепер живуть у Росії, тож мають розмовляти і навчатися російською. У цьому бажанні їм радо пішли назустріч сімферопольська міськрада та кримське міністерство освіти, заради цього звільнивши директорку гімназії Наталю Руденко, яка обстоювала «статус-кво» україномовного навчального закладу. У кожній паралелі було сформовано лише по одному українському класу, в яких мали навчатися загалом 160 дітей. Тоді ж міністр освіти Криму Наталя Гончарова заявила, що у кримських школах мовою навчання на 95% є і буде виключно російська, і що жодний з перших класів не буде сформований як україномовний через відсутність відповідних заяв від батьків. У березні 2015 року пані Гончарова розповіла, що українську мову в Криму вивчають майже 2000 учнів, які навчаються у 142 класах 549 кримських шкіл.

Практично цілий серпень 2014 року в більшості шкіл півострова точилися скандали з відмовами директорів приймати від батьків заяви на навчання їхніх дітей українською мовою: в адміністраціях шкіл або вмовляли батьків не писати подібних заяв, вдаючись від негативної мотивації до погроз і заяв на кшталт «Учите вашу мову дома, здесь ее не будет – она никому не нужна», або просто не повідомляючи батькам про необхідність написання подібних заяв. Немовби не помічаючи цих кричущих фактів, перед початком навчального року кримське міністерство освіти звинуватило у невідкритті українських класів... батьків учнів, намагаючись переконати суспільство у тому, що кримські українці самі обирають російську мову навчання для своїх дітей, – мовляв, саме через це зі шкільних програм активно вилучаються уроки української мови, а її викладачів скорочують або терміново перекваліфіковують на інші предмети. Хоча українці Криму переконані, що їх навмисно позбавляють можливості вибору мови освіти, щоб асимілювати їх, позбавивши ідентичності: мовляв, тим, хто продовжує політику створення негативного образу українців та української культури, за будь-що треба показати, що кримчани масово відмовляються від української мови. На додачу слід згадати ще й той факт, що в Криму якщо навчання українською мовою в загальноосвітніх закладах теоретично є можливим, то лише з 1 до 9 класу включно: у 10-11 класах мова навчання – тільки російська.

У жовтні 2014 року учасники Коаліції з протидії дискримінації в Україні у зверненні до міжнародних організацій та української влади щодо масових порушень прав людини в Криму зазначили, що фактично в єдиній українській школі-гімназії в Сімферополі збереглася тільки одна паралель для навчання українською: з 40 класів школи україномовними лишилися тільки 9. Також було згадано про закриття українських шкіл у Щолкіно та Керчі. Як стало відомо згодом, шкіл з українською мовою викладання в Криму не лишилося – тільки окремі класи у 20-ти школах. До того ж, у вересні 2014 року в Таврійському національному університеті ім. Вернадського в Сімферополі ліквідували факультет української філології, скоротивши більшість викладачів факультету. На додачу автори звернення зазначили, що в Криму фактично не залишилось україномовних друкованих ЗМІ, офіційних версій регіональних і комунальних ЗМІ українською мовою; на кримському телебаченні залишили єдину українську програму з чотирьох, що існували раніше; відбувається блокування україномовних інтернет-сайтів для мешканців Криму.

І ось буквально днями в російській пресі з'явилася звістка: дедалі більше кримських батьків відмовляються від навчання дітей українською мовою. За даними «Російської газети», за рік кількість класів з українською мовою навчання скоротилася на 6,1 відсотка, а заняття з української мови лишилися тільки в 22% учнів. За словами директорки Сімферопольської академічної (колишньої Української) гімназії Валентини Лаврик, «поки що нема нікого, хто хотів би навчати дитину українською» в наступному навчальному році.

Можливо, статистика щодо людей, які сповідують українські культурні цінності, в Криму занижується до критично низького рівня для того, щоб підготувати підґрунтя для заяв про те, що українське «не пользуется спросом», і подальшої ліквідації будь-яких україноорієнтованих освітніх, релігійних, культурних та інших структур на території півострова з огляду на їхню «нерентабельність». Однак, заради справедливості, слід зазначити, що українці Криму часто самі відмовляються від власних культурних цінностей: хтось – свідомо, хтось – під тиском обставин. Одні, не бажаючи жити в нових умовах, емігрують з Криму, інші – залишаються і йдуть у «внутрішню еміграцію». Як би там не було, але в разі виникнення потреби відродження українського життя на півострові доведеться відновлювати його з нуля. З того, на який українців у Криму помножили.

Василь Порох, кримський оглядач, для Крим.Реалії

Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції